«Ми вас туди не посилали»
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
За десять років в Афганській війні взяли участь 160 тисяч українців. Загинули близько 3 тисяч. Війська виводили у 1989-му, коли Радянська імперія розпадалася. Бойові дії на території чужої держави приховувалися, повідомлення звідти цензурувалися. Тривалий час забороняли публічні похорони загиблих в Афганістані, не можна було й вказувати на могилах місце їхньої загибелі. А коли гриф секретності зняли — суспільству вже було не до того.


Афганська війна швидко стала чимось з минулого, її залишили непроговореною. СРСР вже не існував, а незалежна Україна «не була винна» ветеранам-афганцям. Тож, коли ті повернулися, чули: «Ми вас туди не посилали». Системи реабілітації на початку 1990-х не існувало, тож чимало ветеранів закрилися в своїх громадах, наодинці переживали посттравматичний синдром, шукали порятунок в алкоголі, хтось — йшов у кримінал.

Україна визнала війну СРСР агресією проти Афганістану, але воїни-українці, що брали в ній участь, прирівняні до учасників бойових дій.
Як з'ясувалося, через 30 років чимало з них досі не говорили з родинами про свій досвід. Багато афганців пішли воювати на Донбас, разом із синами, але і зараз вони не говорять про війну один з одним. Цей проект про травми й замовчування, які ризикують стати циклічними. Він складається із мультимедійної історії, фільму та подкасту.
Документальний фільм
«МИ ВАС ТУДИ НЕ ПОСИЛАЛИ»
1. Війна у цифрах
У квітні 1978-го у Афганістані розпочалася Саурська революція. Народно-демократична партія, що прийшла до влади, проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА) та встановила режим соціалістичного типу. Частина мешканців країни не сприйняли реформи партії. Між урядовими військами та повстанцями-моджахедами почалася війна. Комуністична влада Афганістану закликала СРСР ввести війська. В умовах Холодної війни Москва була зацікавлена в існуванні ще одного режиму у Середній Азії дружнього Радянському Союзу і ворожого Заходу.
Вересень
1979
Генсека ЦК Народно-демократичної партії Афганістану Нур Мухаммеда Таракі, якого підтримував Радянський Союз, вбили прибічники прем'єр-міністра країни Хафізулли Аміна. Той очолив Афганістан та почав шукати підтримки Пакистану та США.
12 грудня
1979
Політбюро ЦК Комуністичної партії СРСР вирішило ввести війська до Афганістану.
Офіційна радянська пропаганда назвала їх «обмеженим контингентом». Наказ підписав генсек Леонід Брежнєв.
27 грудня
1979
Операція «Шторм-333»: бійці спецгрупи КДБ «Альфа» захопили палац Хафізулли Аміна в Кабулі та вбили його разом з родиною та урядовцями.
Після цього країну очолив керований СРСР Барак Камраль.
17 січня
1983
Вийшла постанова ЦК КПРС, за якою військові зі складу «обмеженого контингенту» на території Афганістану, а також їхні родини отримували пільги.
28 липня
1986
Вже інший генсек СРСР — Михайло Горбачов, оголосив про вивід з Афганістану шістьох радянських полків до кінця 1986 -го .
14 квітня
1988
Міністри закордонних справ Афганістану і Пакистану за посередництва ООН підписали Женевські угоди про політичне врегулювання в Афганістані. СРСР зобов'язався вивести війська упродовж 9 місяців, а США та Пакистан — припинити підтримку моджахедів.
Почався вивід радянських військ.
Останні підрозділи 40-ї армії СРСР перейшли міст Дружби між Союзом та Афганістаном 15 лютого 1989 року.
15 травня
1988 року
Через Афганістан пройшли 620 тисяч громадян СРСР.
Понад 160 тисяч з них —
українські військовослужбовці.
Загинули в Афганській війні понад 15 тисяч людей. Серед них
понад 3 тисячі —
це українські солдати та офіцери. Переважній більшості з них не було й 20 років.
Десятки
українців отримали поранення, 4,5 тисячі повернулися додому з інвалідностями.
українців вважаються зниклими безвісти або такими, що потрапили в полон.
Тисячі
Бійці 459-ої роти спецназу обідають на броні БМП, Кабул, Афганістан, 1987-1988 роки.
Фото Михайла Буділова, із фондів Укрінформу
Старший прапорщик Георгій Костильов, який повернувся з Афганістану в Кіровоград, з дітьми, 1989 рік.
Фото: із фондів Укрінформу
Десантування. Офіцери 1 МСР 180 МСП Радіонов, Стоногін та Петішин.
Фото зробив капітан Микола Прокопчук, який загинув в Афганістані 7 січня 1984 року
Радянські військові в Афганістані, архів 1979–1989 років
Фото з архіву Харківської міської спілки ветеранів Афганістану
Радянські військові в Афганістані, архів 1982–1984 років
Фото Генадія Ломакіна, з архіву Харківської міської спілки ветеранів Афганістану
2. «Інтернаціональний
обов'язок»
Головними героями нашої історії стали чотири ветерани війни в Афганістані. Вони служили в різних підрозділах у різні періоди війни у різних районах країни. По-різному сприймають свій досвід і зараз.
Сергій Мелека з Київщини потрапив на війну ще на її початку, у лютому 1980-го. Думав, що пробуде в Афганістані місяців вісім, але врешті відслужив майже два роки. Перед введенням військ навіть радянське керівництво було впевнене, що впорається за кілька місяців. Ніхто не очікував, що війна триватиме понад 9 років.
«Була створена четвірка: Брежнєв, Устінов, Андропов, Громико, при секретарі Черненкові. Там ухвалили рішення про введення військ в Афганістан... Крім протоколу, який був написаний від руки Черненком, нічого...
Уперше в історії Політбюро рішення не друкувалося на машинці, а писалося від руки... Устінов запевняв, що це тимчасове введення військ, максимум на три-чотири місяці, а потім ми їх виведемо».
Зі спогадів секретаря ЦК КПРС Леоніда Замятіна:
Коли радянське керівництво відправляло військових воювати на територіях інших держав, то називало це «інтернаціональним обов'язком». Сергій Мелека розповідає, що їхав виконувати саме його — допомагати афганському народу, будувати школи, піднімати економічний рівень країни. «А насправді вийшло, що війна», — каже Сергій. Уже на третій день у Афганістані він потрапив під обстріли.

Ще одна мета, про яку солдатам розповідали при підготовці до відправки, — не допустити розміщення Заходом озброєння біля кордонів СРСР. «Якби ми не зайшли на територію Афганістану, там були б американці», — каже Сергій Мелека. Водночас він запевняє, що знав до десятка радянських військовослужбовців, які перейшли на сторону моджахедів. Каже, що за це їм нібито обіцяли забезпечену старість у США.
У перші роки попри «високу» мету бойові дії у СРСР приховувалися. Газети та телебачення мовчали. Військовослужбовцям забороняли писати про це в листах та вивозити фотографії. Мелека згадує, що країна сколихнулась лише на початку 1980-х, коли загиблих почали привозити у цинкових трунах — люди зрозуміли, що йде війна і є жертви.
Коли Леоніда Полосенка з Житомирщини призвали до армії у березні 1982 року, про Афганістан вже ходили чутки. Він бачив, що хлопці-земляки поїхали на війну. Каже, ніхто тоді не обговорював, чи вона потрібна. «Робили свою роботу, навіть пишалися тим, що ми воювали, а хтось не воював», — каже Леонід.
Полосенко згадує, як восени 1983 року в його полк приїжджали кореспонденти газети «Красная звезда», сфотографували його з побратимами і потім опублікували це фото з підписом: «Розвідники N-ного підрозділу на нічних учбових заняттях».
Він розповідає, що у перші роки війни на надгробках військовослужбовців не дозволялося писати, що вони загинули в Афганістані. Навіть пізніше, коли радянська влада офіційно дала афганцям пільги, преса про те, що СРСР робить в Афганістані не згадувала.
Ранок після караванної засідки. Сніданок спецназу, 459-а рота. Провінція Кабул, Афганістан, 1987-1988 роки.
Фото Михайла Буділова, із фондів Укрінформу
Сакун каже, «косити» ніхто й не збирався — служити в армії тоді було почесно, а тих, хто намагався цього уникнути, система ламала, зокрема могла запроторити до психлікарні.
«Коли ви втягнуті в бойові дії, коли гинуть твої товариші, тут не до сумнівів. Звісно, ми розуміли, що ми на території іншої держави. І нічого гарного для місцевих не робимо. Але треба було виконувати завдання. Треба було захищати побратимів», — каже Сакун.

Володимира Сакуна з Києва призвали у 1986-му. Він став зенітчиком 345-го окремого парашутно-десантного полку в Баграмі.
Бій за висоту 3234, в якому брала участь 9-та рота цього ж полку, став відомим у масовій культурі. Він припав саме на час служби Володимира.
У військкоматі сказали, що у Союзі лишаться «хворі та дурні, а решта поїдуть до Афганістану».
Інформації про Афганістан в середині 1980-х побільшало, проте навіть на сьомому році війни існувала цензура. Володимир розповідає, як один з його товаришів по службі відправив до СРСР фотографії загиблих афганських повстанців. Лист перевірили тож той, звісно, не дійшов. Усьому полку згодом пояснили, що так робити не можна.
На перевалі Сате-Кандау, Афганістан, 1987-1988 роки.
Фото Михайла Буділова, із фондів Укрінформу
У радянські часи військова служба була єдиною можливістю для простої людини побачити світ — хтось служив в Німеччині, хтось у Чехії, хтось в Анголі, – розповідає Сергій Антонюк з Тернопільщини. Він потрапив до Афганістану влітку 1987 року. Згадує, як відкрилися люки літака в Кандагарі, і він одразу геть спітнів — настільки гарячим було повітря. +50 градусів у затінку — звичайна для Афганістану погода. І ця спека, і поширені там хвороби — Боткіна, гепатит, — були для радянських військових такими ж небезпечними як кулі чи міни, – згадує Сергій.
Він потрапив в артилерійську батарею одної з найдальших частин — у місті Кандаргар поруч з Пакистаном. Вже за рік, коли почався вивід військ, ця частина виходила однією з перших.
«Нам сказали, що будуть кореспонденти, буде грати оркестр, вас покажуть на весь Радянський Союз. Ми одягнули парадну форму. Скажу чесно — ніхто не зустрічав. Нас вивели в пустелю, де ми ще місяць дослужували, — розповідає чоловік. — Дещо неприємно. А може воно й правильно?.. Все-таки ми воювали в чужій державі».
Десантники 459-ої роти спецназу, Афганістан, 1987-1988 роки.
Фото Михайла Буділова, із фондів Укрінформу
За різними оцінками, у тій війні загинули близько 200-300 тисяч учасників збройних формувань та понад 1-2 мільйонів цивільного населення Афганістану.

Режим Народно-демократичної партії Афганістану під проводом президента Мухаммеда Наджибулли протримався до 1992 року. Після цього поміж арміями моджахедів почалися громадянські війни. 1994 року у протистояння вступив новий радикальний ісламіський рух «Талібан» («студенти»). За підтримки Пакистану той перетворився на найпотужнішу силу на території Афганістану, а у вересні 1996 року захопив Кабул і проголосив про створення Ісламського Емірату Афганістан. До кінця 1998 року під контролем «Талібану» опинилося 90% території Афганістану. Збройна боротьба з іншими групами повстанців продовжувалася. Згодом у багатьох країнах «Талібан» визнали терористичною організацією, а ООН наклала на талібів санкції.
Наприкінці брошури 1985-го року «Життя, традиції та звичаї народів Афганістану: правила та норми поведінки військових, що служать за межами своєї країни», яку роздавали радянським солдатам, містилася згадка про відповідальність за військові злочини, вчинені через недбалість, необережність або навмисно. Навмисне вбивство каралося ув’язненням до 10 років, а за обтяжувальних обставин (як от сп'яніння) і смертною карою.
У книзі «Афганці» Родріка Брейтвейта згадується, що наприкінці війни покарання за злочини проти афганського народу відбували близько 2500 радянських солдат. Більш як 200 з них — за навмисне вбивство. У книзі наводяться й інші дані — 6412 кримінальних справ порушені проти афганців, з яких 714 за вбивство, 2840 — продаж зброї та 534 – торгівлю наркотиками. У архівах, журналіських матеріалах та правозахисних звітах вдосталь згадок про випадки надмірної жорстокості з обох боків — як моджахедів, так і радянських солдат.
3. Повернення
3. Повернення
Сергій Мелека розповідає, що батьки на нього вже й не чекали — їм помилково прийшла «похоронка».
Коли він — ветеран з контузією, повернувся додому, реабілітацію не проходив. Вступив до автодорожнього інституту в Калінінграді, поїхав на Північ, до міста Ухта, де 10 років працював у лісовій бригаді. А після — здебільшого був охоронцем на складах та фірмах.
До Ірпеня Сергій повернувся за кілька років після розпаду СРСР. Країни, яка відправляла афганців на війну, більше не існувало. Те, що за часів Радянського Союзу називалося «інтернаціональним обов'язком», стали трактувати як військову агресію. А ветерани-афганці чули від чиновників фразу: «Ми вас туди не посилали». «Звісно посилали!, — каже Мелека. — Що ми, самі туди поїхали?»
Леонід Полосенко таке ставлення чиновників до афганців пояснює так: їхні діти не служили в Афганістані та й владі не було потрібно аж стільки пільговиків. «Деякі з тих, хто відправляв нас в Афганістан, довго при владі були, а потім почали говорити, що все неправильно. Так чого ж ти тоді не кинув партквиток і не сказав, що це неправильно?» – обурюється Полосенко.

Перший час після повернення Леонід майже не спав – бентежило, що він вдома, а інші хлопці залишаються в Афганістані. Через тиждень після повернення поїхав до військкомату, щоб повернутися на війну. Там відмовили й додали, що того ж дня ще двоє молодих-ветеранів приходили із тим самим проханням.
Згодом Леонід переїхав до Києва. У 1988 році вступив до Вищої школи міліції (нині — Національна академія внутрішніх справ). Працював в карному розшуці. На пенсії очолив спілку ветеранів Афганістану Святошинського району.
Володимир Сакун повернувся додому наприкінці 1988 року. Отримав третю групу інвалідності й невелику пенсію. Каже, відновлювався п'ять років — займався йогою, обливався холодною водою, лікувався травами. Читав книжки з реабілітації, філософії, історії. Раз на рік їздив до ветеранського шпиталю спілкуватися з іншими афганцями.
Ображатися на зневажливе ставлення та урізання пільг, каже Сакун, сенсу не було — треба було виживати. Він вивчився на реабілітолога. Працював масажистом, був водієм, касиром-контролером відеосалону, зубним техніком-ливарником, охоронцем.

«Мрія «окупанта», як ми її називали, була така: виспатися. Втомлювалися сильно. А потім прийшов додому — коли ж спать? І зараз роботи багато. Мрія лишилася та сама — виспатися», — каже Володимир.
Сергій Антонюк знайшов спокій у церкві. Вірив в бога завжди, а після Афганістану вирішив стати священиком. Вступити до семінарії вийшло не з першого разу — один з отців засудив його за вбивства на війні.

«Люди можуть говорити будь-що — загарбник, визволитель. Але це була частина мого життя. Якщо було щось погане, то я покаявся. Якщо я зробив щось добре, то слава богу», — каже Сергій.
Вже після весілля Олена — дружина Сергія, зізналася, що подружки відмовляли її від стосунків з афганцем — говорили, буде бити, приходити додому п'яний. «Але батюшка зовсім інший — надійна людина», — каже Олена.
4. «Афганський синдром»
Знайти себе після Афганської війни вдалося не всім. За даними Психологічної служби Союзу ветеранів Афганістану, наприкінці 1989 року:
3700
ветеранів Афганської війни перебували у в'язницях
60%
страждали від алкоголізму та наркоманії
75%
афганців були розлучені та мали сімейні конфлікти
2/3
ветеранів не були задоволені роботою та часто міняли її через конфлікти.
90%
студентів-афганців мали заборгованості у вишах або погану успішність
Наприкінці 1990-х років близько 3% афганців щорічно накладали на себе руки (дані журналіста В. Бугрова, що посилається на Московське об'єднання організацій ветеранів локальних війн та військових конфліктів).
4. «Афганський синдром»
Знайти себе після Афганської війни вдалося не всім. За даними Психологічної служби Союзу ветеранів Афганістану, наприкінці 1989 року:
3700
ветеранів Афганської війни перебували у в'язницях
60%
страждали від алкоголізму та наркоманії
75%
афганців були розлучені та мали сімейні конфлікти
2/3
ветеранів не були задоволені роботою та часто міняли її через конфлікти.
90%
студентів-афганців мали заборгованості у вишах або погану успішність
Наприкінці 1990-х років близько 3% афганців щорічно накладали на себе руки (дані журналіста В. Бугрова, що посилається на Московське об'єднання організацій ветеранів локальних війн та військових конфліктів).
Ксенія Возніцина, головна лікарка шпиталю ветеранів війни «Лісова поляна», що під Києвом, називає це ментальною катастрофою. За її словами, навіть через 25 років після завершення війни в Афганістані у 19% ветеранів-афганців спостерігався клінічний варіант посттравматичного стресового розладу, так званого «афганського синдрому», а у 25% — окремі симптоми, адже жодної психологічної реабілітації тоді не проводили.


Сергій Антонюк говорить, зустрічав лікарів, які знали як працювати з тими, хто пройшов війну — могли і вислухати і знайти правильні слова. Але багато афганців не вірять психологам. «Як може психолог віком 25 років, не розуміючи, що таке війна, допомогти нам?», — запитує Леонід Полосенко.

Не поспішали ветерани розповідати про свій досвід і близьким. Сам Антонюк, коли згадує Афганістан у родинному колі, розповідає про саму країну — річки, гори, білі гранати.
Підтримку афганці знаходили серед побратимів. «Жінка не розуміла цього. Я їй казав, що я тебе поважаю і люблю, але є побратими, і якщо їм треба буде підтримка, то я відкладу всі справи», — пояснює Володимир Сакун.

Головним порятунком ветерани досі вважають роботу — вона дає відчути себе потрібним і відволікає від поганих думок.


Сьогодні в шпиталі «Лісова поляна» є вже 10 психіатрів та психотерапевтів, однак вони працюють лише з ветеранами війни на Донбасі. Возніцина пояснює, що працювати з афганцями немає потреби, адже вся гострота синдрому пройшла.
Але Леонід Полосенко запевняє, з роками стало тільки важче: «Якось за рік і 4 місяці померло 16 чоловік в нашій ветеранській організації. Найстаршому було 56 років. Кожен місяць когось не ставало. Це жах був, я думав, в мене дах зірве».
«Вони зустрічалися, коли треба було — пили горілку. Їх лікували пігулками, крапельницями. Ці теми замовчували. Все це списували на контузії», – каже лікарка.
5. Афганські пісні
Одним із способів подолати ПТСР для ветеранів стали афганські пісні, адже це – спосіб висловитися. Коли Сергій Мелека потрапив з друзями на концерт гурту «Мазарі-Шариф», вирішив створити власний. Один із його побратимів, Микола Сиденко, на гроші, які заощаджував на машину, купив інструменти. Так 2009-го виник гурт «Перевал».
Грати на гітарі Сергій Мелека навчився під час служби в Афганістані — це була одна з небагатьох доступних розваг. А вже в гурті почав писати пісні: «Те, що ти бачив, перекладаєш у пісню. Переживання, біль. Це сильна психологічна віддушина, тому що коли співаєш про Афганістан, ніби виливаєш з себе цю непотрібну енергію». За останні роки Сергій Мелека написав ще й кілька пісень про війну на Донбасі.
Афганські пісні стали одним із символів тієї війни. Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х з'явилося чимало гуртів й ветеранів Афгану, які проводили камерні концерти, грали на тематичних фестивалях. Ці пісні стали чимось на кшталт терапії, проговоренням того, що пережили в Афганістані і про що не наважувалися говорити вголос навіть близьким.
6. Від війни до війни
«Я навоювався так, що ніколи в житті не думав, що буду брати в руки зброю. Навіть коли хлопці пропонували поїхати на полювання, я казав: "Ні"», — розповідає Володимир Сакун. Але в 2014 році він знову пішов на війну. Разом з побратимами з «афганської» сотні Самооборони Майдану приєднався до батальйону «Айдар»: «На цій війні ми були в тій ролі, в якій були на території Афганістану "духи". Нас накривали з чого тільки могли, бо в 2014 році боєздатних підрозділів в українській армії було мало».

Леонід Полосенко на початку війни волонтерив, а у березні 2015-го приєднався до 5-ї батальйонної тактичної групи, командир якої теж пройшов Афганістан. Каже, більшість афганців, які були в АТО, могли б не йти на війну, бо мали інвалідності. «Нас в Афгані такою тяжкою зброєю не обстрілювали», — каже Леонід.
Разом із Леонідом на Донбасі воював і його син. До цього хлопець служив в елітній 101-й бригаді охорони Генштабу ЗСУ, на війну поїхав на тиждень раніше за батька. «З сином служити нормально. Тільки у нервовий тік іноді кидає. Ми з ним раз були на позиції, після того він мені сказав: "Якщо ти ще раз підеш зі мною, я напишу рапорт"».
Говорити про війну син не любить, каже Леонід. «У своєму колі, підрозділі ми можемо про це спілкуватися, підколоти, пожартувати. А розказувати людям, які не були там, сенсу немає. Хіба якщо наболіло».

За даними Укрінформ, станом на 2018 рік у зоні АТО воювали близько 12 тисяч воїнів-афганців, понад 200 з них — загинули. Багато афганців воюють і по інший бік.
«Коли це почалося, я зв'язувався з хлопцями з тієї сторони: "Хлопці, не йдіть на війну. Ми ж всі тут спілкувалися в госпіталі "Лісова поляна". Мабуть, роки три тому я востаннє бачив донецьких хлопців. Зараз вони більше підтримують Україну, в розмові вже видно, що зрозуміли, що таке "ДНР"», — розповідає Леонід Полосенко.

«Війна може бути дуже гидкою, — каже Сергій Антонюк. — Це вбиті діти. Це мирне населення — бабусі, дідусі, жінки. Про це також треба говорити».
У 2014 році він служив капеланом у Дарницькому військкоматі Києва. Сергій згадує: було й таке, що розмовляв із призовниками про їхні проблеми, а потім їх же відспівував, коли їхні тіла привозили до його храму біля Південного кладовища. Якщо спершу було багато записок про молитви за здоров'я воїнів, потім масово просили про молитви за упокій.
«Коли ми з Афгану виходили, я не думав, що війна може бути і в нас. Більш того, я себе навіть виправдовував, що ось ми там повоювали — це аби більше ніхто ніде не воював. Будь-який солдат так собі говорить».
НАШІ ТРИДЦЯТЬ. ЖИВА ІСТОРІЯ
Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про події перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте власні спогадами або ж спогади своїх близьких та знайомих про Афганську війну та надсилайте на імейл.
Тут може бути і ваша історія. Для цього запишіть відео зі своїм спогадом про війну в Афганістані та відправте нам на цей імейл.
Або запишіть відео прямо зараз.
Над історією працювали:

Авторки фільму і тексту:
Олена Зашко, Ліза Сівєц
Режисерка: Анна Цигима
Авторки подкасту: Анастасія Коріновська, Оксана Олійник
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко
Дизайн та графіка: Антон Шишенок, Олексій Зайцев


Звукорежисерка: Вероніка Замша
Редактор: Влад Азаров
Мультимедіа продюсерка проекту: Тата Пеклун
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк