CАМОПОВЕРЕННЯ В КРИМ
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
«Без роботи немає прописки, без прописки немає роботи», — чули кримські татари, повертаючи додому, у Крим, наприкінці 1980-х — початку 1990-х після десятиліть депортації. Прописка на Південному березі й в усіх великих містах від Євпаторії до Керчі законодавчо заборонена. Єдина робота — на селі. Про повернення у прадідівські домівки й думки немає — хоча б дозволили подивитися. Не всім вдається знати господаря, готового продати будинок. На землю, щоб побудуватися, годі сподіватись. Навіть якщо за плечима робота в колгоспах Узбекистану, розпайовану в Криму землю не дають. А в цей час — пропаганда в пресі, що й далі контролюється владою, і попри постанови про реабілітацію мусує наклепи про «зрадників і колаборантів». Місцеві чиновники, що після проголошення незалежності склали партійні квитки, не змінили ставлення до корінного народу. Пікети від Москви до Тамані й по всьому Криму, петиції, мирні марші, самоспалення і, зрештою, самоповернення землі і самозабудова.
Ця історія повернення цілого народу — історія перемоги. Всупереч системі й завдяки згуртованості. Бо надзавдання — встигнути «повернути додому старших» — тих, хто ще пам’ятає депортацію і може відновити традиції — виконано.
Документальний фільм
САМОПОВЕРНЕННЯ В КРИМ
Подкаст
Кожну історію в межах проекту «Наші 30» можна ще і послухати. Першу та другу частину подкасту про повернення кримських татар озвучив Ахтем Сеітаблаєв — український режисер, який прилетів у Криму у віці 16 років, влітку 1989-го. Тоді, повертаючись на півострів після десятиліть депортації, кримські татари чули: «Без прописки немає роботи, без роботи немає прописки». Будинків їм не продавали, жити в міста не пускали. Все ж ця історія повернення цілого народу — історія перемоги, і про це — перша частина подкасту.

Друга — про те, як повернувшись на батьківщину в ранніх 1990-х, кримські татари просили у влади землю під житло. Чиновники мовчали або роздавали паї «своїм». Тож люди займали пустирі, щоб побудуватись там – але влада кидала на самопоселенців міліцію та війська.
Третя частини подкасту, яку озвучила співачка Jamala, — розповідь про те, в яке середовище верталися кримські татари на початку 1990-х. Як діти знаходили друзів у школі, а дорослі — на роботі. Як разом святкували і Великдень, і Курбан-Байрам. Як навесні 2014 опинились в окупації. І що дає надію на повернення батьківщини.
Право повернутися в Крим татари виборюють ще із 1956 року. Тоді, після смерті Сталіна, влада дозволила повернутися на батьківщину іншим депортованим під час Другої світової народам: калмикам, чеченцям, інгушам, — але не кримським татарам. Так виник кримськотатарський рух за повернення. Дисидентів відправляли в табори. У 1960-ті й 1970-ті лише деякі найбільш наполегливі домоглися дозволу на повернення до Криму, але їх звідти знову депортовували.
18-20 травня 1944-го
Радянська влада депортує кримських татар у віддалені райони СРСР, насамперед до Середньої Азії. Щоб виправдатися за невдачі у протистоянні з німцями, очільники радянських партизанів звинувачують кримських татар у колабораціонізмі, хоча ще в часи війни з’ясовується, що це — наклеп. Під час виселення й у перші роки після депортації майже половина депортованих — понад 238 500, гине. У 1945 ліквідовують Кримську АРСР.
Відлига. У 1956-му для кримських татар скасовують режим спецпоселень — кримінальну відповідальність за втечу з них. Але звинувачення у держзраді не зняті. На відміну від інших депортованих народів, кримським татарам все ще заборонено повертатися в місця колишнього проживання. Виникає рух кримських татар за повернення.
Політичні акції кримських татар. 17 травня 1968 — 800 кримських татар проводять мітинг у Москві, серед них і ветерани Другої світової. Учасників побили. Дисидентів відправляють у табори, серед них і Мустафа Джемілєв. Водночас в окремих випадках влада організовує незначну кількість переселень до Криму: у 1969 — 104 сім’ї, у 1970 — 45 сімей, 1971 — 65 сімей.
Знімають заборону на повернення до місць колишнього проживання, але прописуватися в Криму не дозволено. Людей знову виселяють. Кримські татари селяться ближче до Криму. Так виникають поселення на Херсонщині й Кубані. 1978 — самоспалення Муси Мамута на знак протесту.
1985 — підйом кримськотатарського руху під час перебудови. Виникають політичні течії: ОКНД (Організація кримськотатарського національного руху), створена на основі Центральної Ініціативної Групи. В ній ключову роль відіграє Мустафа Джемілєв, і НДКТ (Національний рух кримських татар). Її лідер — Юрій Османов.
1987-1988 — Акції по всьому СРСР. Делегації кримських татар відвідують правозахисників, редакції газет і журналів, центральне телебачення у Москві. У 1987 дві тисячі кримських татар проводять мирну ходу з Тамані до Сімферополя.
Деякі з активістів оголошують голодування. У 1987 починаються пікети на Червоній площі у Москві. Як і на інших акціях, проти учасників застосовують силу. Зрештою в жовтні 1987 у Кремлі засідає Державна комісія під керівництвом голови Президії Верховної Ради СРСР Андрія Громико, яка рекомендує «більш повне задоволення культурних запитів кримських татар і зваженого підходу».
Комісії з керівників Компартії Кримської області УРСР навіть летять в Узбецьку Республіку, щоб «вивчити ситуацію щодо можливого переселення» 250 000 людей. Аргументують — це питання не одного року: треба будувати школи, лікарні. Дисидент Мустафа Джемілєв обурюється: «СРСР зміг виселити весь народ за одну ніч, а повертати збирається за 20 років?».
«Повертнути наших батьків у Крим, поки ті ще живі», — пояснює Ульвіє Аблаєва, «ініціативниця» (як раніше називали активістів), а згодом організаторка першого табору на Південному березі Криму. Кримських татар вже не зупинити. Тисячі людей, насамперед з республік Середньої Азії, залишають гарні квартири, будинки й хороші роботи.
«Де тут живуть кримські татари?»
Коли літак приземлився в аеропорту Сімферополя, йшов сильний дощ. Салон пропах запахом дині, бо всі з Узбекистану їх везли. Раптом колона, яка йде по трапу літака, зупиняється. Стара кримська татарка, бабуся, встала на коліна і цілувала мокру землю. І всі стояли й дивилися на це дійство.
Так у Крим у 1989 році з узбецького міста Чирчик прилітав 25-річний Сєіт-Яг’я Казаков. Він пообіцяв батькові повернутися до Алушти, звідки депортували родину. Та дорога на Південний берег кримським татарам була закрита.
Наприкінці 1987, через кілька місяців після рекомендації «задовольняти культурні запити кримських татар», Рада міністрів СРСР ухвалила постанову про «тимчасове обмеження прописки для людей, які прибувають, у низці міст і районів Криму». У цьому переліку весь Південний берег Криму, а також усі великі міста від Євпаторії до Керчі і, звісно, Сімферополь, Севастополь, а також Бахчисарай. Залишаються села у степовому Криму далеко від моря. Там таки бракує працівників культури, тож Сєіта-Яг’ю беруть на роботу в колгоспний будинок культури. І навіть дають житло — частинку будинку, в якому раніше тримали свиней. Музикант з консерваторською освітою, що виростав у місті, пас баранів у полі, співаючи кримськотатарських пісень і пригадуючи, що його дід був чабаном.
Сєіт-Яг'я Казаков
Чоловіки приїздили першими, щоб знайти будинок, який погодяться продати. Татові Ельміри Катакі для цього знадобився рік. Коли він приніс завдаток за дім у Саках — власниця відмовилася. Напередодні до неї прийшли «відповідальні особи» й попередили: «Якщо продасте дім кримським татарам — більше в Криму вас не пропишуть». Ульвіє Аблаєва згадує, як її батькові довелося визволяти з психлікарні чоловіка, якого туди запроторили, бо «продав дім кримськотатарській родині».
Батько Сусани Алім кизи Джамаладінової — таке повне ім’я співачки Джамали — за освітою музикант. Чотири роки він вирощував і продавав тюльпани, щоб заробити на будинок в селі Малоріченськ під Алуштою. Дім вдалося купити, бо матір мала вірменське прізвище — Тумасова. Маленька Сусана жила з батьком в Мелітополі, куди родина перебралася з киргизької виселки.
*Історію Джамали слухайте в 3 частині подкасту 31 травня.
Будівництво нового мікрорайону в селищі Молодіжне, початок 1990-х.
Фото Олександра Обуховського із фондів Укрінформу
Кримськотатарські чоловіки на місці будівництва джамі — будинку молитви. Крим, початок 1990-х.
Фото із фондів Укрінформу
Зійшовши з трапа в аеропорту Сімферополя, я не побачив ані гір, ані пальм, ані вбраних у біле людей — таким уявлявся Крим із розповідей. Побачив маленький аеропорт провінційного міста на противагу великому міжнародному аеропорту в Ташкенті. Але дорогою до Бахчисараю відчув: спека, запах лаванди. І зрозумів: усе, що розповідали, — правда. Зрозумів, чому батьки понад усе хотіли повернутись у Крим. Дивовижне відчуття, коли все, що відбувається — зі знаком плюс. Усе підтверджує: так і має бути.
Ахтем Сеітаблаєв прилітав у Криму влітку 1989-го — через 11 днів після випускного. Тоді режисеру було 16 років.
Леране Хайбуллаєва на борту літака в Крим справляла 8-ліття. Мама сподівалася, що діти вчитимуться в місті. Про передмістя Судака, звідки депортували родину, навіть не мріяли. Будинок знайшли у селі аж у Джанкойському районі.
Ахтем Сеітаблаєв
Батько Ельміри Катакі в Узбекистані працював у модному ательє фотографом, але в Криму був радий роботі вантажником у магазині. Живучи у скрутних обставинах, ті, хто приїхав раніше, приймали інших поселенців. Так зрештою в їхньому будинку на 4 кімнати жили 4 сім’ї. Щоб зорієнтуватися, куди їхати, питали дороги: «А де тут живуть татари?». І часом чули у відповідь: »А які вони бувають?».
Але купити дім — це лише перший крок. Далі зачароване коло: «Без прописки немає роботи, без роботи немає прописки». А для чоловіків це ще й постановка на військовий облік — без якої, знову ж таки, немає роботи. Тато Леране, енергетик, влаштувався дояром.
Вони боялися мене. Коли вже ці одкровення між нами пішли, вона розповідала про те, що приїхав голова сільради і сказав: «Ви що тут дискотеку крутите, татари у Перекопі, зараз різати почнуть вас всіх!». Ми, каже, повимикали світло, заховалися в будинках, і я біля дверей ставила сокиру.
Сєіт-Яг'я Казаков
Кримчани, які приїхали на півострів після депортації і не бачили кримських татар, дізнавалися про них з газет і чуток, які поширювала місцева влада. Дільничні ходили по будинках і казали: «Приїдуть кримські татари, вони злі, що їх виселили, будуть різати, ґвалтувати, не випускайте дівчат на вулицю». Журналіст Микола Семена, який приїхав до Криму в 1982 році, розповідає, як у Сонячній долині, під Судаком, чоловіки організовували чергування, щоб зустріти кримських татар. Учасниця ансамблю, яким керував Сєіт-Яг’я, згодом зізналася, що тримала сокиру біля дверей.
Кримську пресу контролювали комуністи й безпідставно писали про «звірства» кримських татар у Другій світовій, а ще «екстремістів, які там в Узбекистані чи Москві щось мутять».
Ось уявіть собі, 1989-ий рік, я їду на Південний берег з мамою, в село, де вона народилася. У дворі росте кипарис, посаджений її батьком у день її народження. Ми стукаємо в двері, і нам кажуть: «Ви що, кримські татари?». Я кажу, що так, мама тут народилася, хочемо зайти. «Ідіть нах*й звідси!», – цей дід нам говорить. Мама стала біля горіха за будинком і плакала.
Сєіт-Яг'я Казаков
Святкування Хидирлеза в селищі Чорноморському, Крим, 1989 рік. На фото праворуч танцює Сєіт-Яг’я Казаков.
Фото з архіву Сєіта-Яг’ї Казакова
Святкування Хидирлеза в селищі Чорноморському, Крим, 1989 рік.
Фото з архіву Сєіта-Яг’ї Казакова
ЗЕМЛІ НЕМАЄ!
У міста не пускають, у квартирах не прописують, будинків не продають. Лишається зводити житло самим, а для цього треба земля.

У 1990-х починається розпаювання колгоспних земель і передача їх у приватну власність. Та корінний народ не може на них претендувати: їх дають тим, хто працював у колгоспах Криму. Десятки років роботи на полях Узбекистану чи Киргизстану не рахуються. Тих, хто за якихось обставин влаштувався в колгосп у Криму ще за радянських часів і мав би претендувати на наділ, під різними приводами скорочують чи звільняють.

У цей час кримськотатарські правозахисники, юристи і просто ініціативники ведуть безкінечні перемовини з місцевою владою. Просять найбільш непридатну для життя землю на пустирях. Ільвер Аметов — нині ветеран кримськотатарського національного руху — пропонував відбудувати спалене нацистами селище Аджибей біля Судака. І ніби отримав обіцянку, але землю, на яку сподівався, зрештою віддали під дачні ділянки. Не кримським татарам.

Вихід — акції протесту, голодування і самопослення. Влада називає це самозахопленням. Для кримських татар це — «самоповернення».
Ільвер Аметов показує колодязь у лісі. З нього почалося селище, яке заснував у 1989 році поблизу Судака, де жила його родина. Назва «Асрет» з кримськотатарської перекладається як «ностальгія». На архівних кадрах 1989-го року Ільмі проводить перекличку чоловіків, які чергують у таборі, та розповідає народним депутатам СРСР як жорстко місцева адміністрація протидіє людям, що випробували всі можливі методи: петиції, звернення. А ще декламує вірш про повернення справедливості для кримських татар.
У таборі на червоних транспарантах написи про жертв депортації, а також про те, що деякі з указів, що стосуються кримських татар, «несумісні з перебудовою». Ільвер — ініціативник від часів відлиги до перебудови. В дитинстві у 1950-ті писав листи Хрущову, з однолітками збирав гроші для кримськотатарського руху. На стіні вдома висить ковдра, на якій сиділи під час протестів у Москві у 1987 році з підписами учасників. Перший пікет уже в Криму організували у 1988-му. Згадує Севастянівку, Зую, Білогірськ, Старий Крим, а ще побиття, арешти, автозаки.
26 травня 1988 року неподалік селища Зуя Білогірського району кримські татари поставили близько 500 наметів. 29 травня майже дві тисячи силовиків оточили табір, припинивши доставку продовольства. 3 червня 1988 року учасників табору затримали й розвезли по різних населених пунктах Криму. На фото — учасники пікету в Зуї в 1989 році. Фото з архіву Ільвера Аметова
У серпні 1989 року в селі Севастянівка Бахчисарайського району виникло перше наметове містечко на самовільно зайнятій ділянці. До кінця квітня 1990 року тут будувалися 58 будинків кримських татар. На фото — чоловіки обідають на першому «самоповерненні».
Фото з архіву Ільвера Аметова
До нас приходили, погрожували. Кожен день міліція, прокуратура, паспорти забрали... І вночі 14 вересня о 4:20 ранку нас оточила ціла колона. Командував тоді ними полковник Акуленко. Він підійшов до мене, а ми знайомі з ним вже були з інших захоплень — в Бахчисараї, в Зуї. І так ми простояли один проти одного. Вони не ризикнули нас взяти, тому що всі хлопці були облиті бензином. О 7:20 війська пішли. Цей полковник залишився, ми з ним поговорили, він потім теж поїхав.
І хоч у місті й цвяха не продавали, а будматеріали привозили з Кубані, пригадує, як одного разу дітлахи з села принесли інструменти, які поселенцям передали місцеві жителі. Дорослі переказали: «Нам страшно демонструвати солідарність з вами».
Ільвер Аметов
Це було місиво, бійня, страшно згадати. Озброєні єдиного зразка кийками. Коли вони побачили, що в цивільному нас прорвати не можуть, пустили спецназ, брандспойти, пожежні машини, бульдозери, техніку. Коли ми побачили солдатів (а ми відразу сказали, що якщо це будуть солдати, то ми нічого робити не будемо), значить, ми будемо оборонятися. Кожного солдата чекає мати вдома. Я потім довго лікувалась у клініках.
Перше наметове містечко на Південному березі Криму поблизу села Дегірменкой (тепер Запрудне), що біля Партеніта, восени 1989 року організувала Ульвіє Аблаєва. Звідти її батьки. Родина намагалася повернутись у Крим ще наприкінці 1970-х. Незважаючи на дозвіл, їх депортували знову. Ульвіє 13-літньою відправили до медвитверезника, а потім мали вивезти на Тамань. Дорогою родині вдалося втекти.

У 1988 Ульвіє побили під час мітингів у Москві. З юридичного факультету відрахували. Знаючи закони, вона допомагала організовувати мітинги та акції. На відміну від чоловіків, які мусили годувати родини, їй, молодій дівчині, не було чого втрачати. Все ж людям вона сказала: «Я не профспілка, безкоштовного лікування чи землі не обіцяю».

Спершу уроженці Дегірменкоя ходили по інстанціях із заявими про відновлення культури й побуту, а також повернення старших, які пам’ятають кримськотатарські традиції.
Ульвие Аблаева
14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР реабілітували всі репресовані народи, визнали незаконними і злочинними репресивні акти проти них: наклеп, геноцид, насильницьке переселення, режим терору в місцях спецпоселень. Рівно через місяць, 14 грудня 1989 року, міліція, військові та деякі місцеві штурмують наметове містечко в Дегірменкої. Кримських татар — усього 30.
Чотири місяці шістьох побитих учасників дегірменкойського протесту тримають у в'язниці, інкримінуючи їм хуліганство, спротив владі та інші злочини. Завдяки організованим акціям їх все-таки випускають. А от Ульвіє Аблаєву влада оголошує у всесоюзний розшук. Хоча та не ховається.
Увесь цей час за те, щоб проблеми кримських татар вирішували, виступає кримськотатарський рух за повернення, який наприкінці 1980-х стає більш організованим, хоч і не є монолітним. Ще у 1985 чіткіше формуються політичні течії: ОКНД (Організація кримськотатарського національного руху), створена на основі Центральної Ініціативної Групи. Головну роль в ній відігравав Мустафа Джемілєв. А також — НДКТ (Національний рух кримських татар). Серед її лідерів — правозахисник Юрій Османов, який також пройшов табори і свого часу організував перепис кримськотатарського населення. Ще довгий час після депортації в СРСР національності «кримські татари» офіційно не існувало — народ відносили до «інших».

Та рух настільки масовий, що його не можна придушити. Радянський Союз доживає останні місяці. Кримські обкоми партії намагаються втримати контроль і очолити процес. З 1954 року адміністративно існує Кримська область УРСР. У січні 1991 року там проводять референдум за відновлення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі УРСР. Його підтримують 94%. Відповідно до тогочасних законів про вихід з СРСР, кримчани можуть самостійно вирішувати, чи залишатися в Союзі.

Кримська АСРР існувала до депортації кримських татар з 1921 року. Це була національно-територіальна автономія. Автономії завжди створюються меншинами, щоб мати своє представництво і захищати власні права. Для народу, що становить більшість, автономія не потрібна. Але 20 січня 1991 автономія лишається територіальною, пояснюючи, що кримські татари — меншість. Це згуртовує людей. Народ розуміє: варто визначатися зі статусом. У червні 1991 у Сімферополі проводять Другий Курултай (Збори) кримськотатарського народу. Перший відбувся у 1917 році.
Курултай обирає Меджліс — представницький орган, альтернативний до офіційної владі. Його голова — Мустафа Джемілєв, заступник — Рефат Чубаров. А ще ухвалює «Декларацію про національний суверенітет», де заявлено, що кримськотатарському народу нарівні з іншими народами Криму належать усі надра і багатства, які існують на цій землі, а рішення щодо майбутнього Криму не можуть ухвалювати без участі кримських татар.

Володимир Притула працював на Курултаї як журналіст. Пригадує, як багато людей зібралося у сімферопольському Палаці профспілок, а ще — що в середовищі кримських татар були різні погляди. Були й ті, хто наполягав на «горизонтальному», а не ієрархічному управлінні і не підтримував ідею Меджлісу. Прилетіли також кримські татари, які були серед керівництва компартії Узбекистану. Таким чином захід вдалося провести легально.
Другий Курултай кримськотатарського народу (національний з’їзд) відкрився 26 червня 1991 року в Сімферополі в місцевому Палаці профспілок.
Фото з архіву Сєіта-Яг’ї Казакова
Путч 19 серпня 1991 року змусив затамувати подих. Та переворот провалюється. Кримські татари вітають незалежність України. Сподіваються, що молода держава поведеться з ними справедливо, і їх перестануть вважати людьми другого сорту. Але радянська інерція триває довго. У Криму на місцях залишаються ті самі чиновники.
Активісти і проукраїнських, і проросійських організацій — ми всі тоді заздрили згуртованості кримських татар. Але їх згуртувало викрадення у них батьківщини. Не було такого кримського татарина в світі, який не був депортований. Наскільки я міг спостерігати — а я був на всіх Курултаях, наскільки я бачив і Рефата Чубарова, і Мустафу Джемілєва, і багатьох членів Меджлісу, коли вони спілкувалися з народом, вони були такі самі. Між ними й народом не було різниці. Не можна говорити, що народ підтримував, Меджліс чи підтримував Курултай. Бо Курултай — це був той самий народ. Ця єдність зіграла таку роль, що без неї у тих умовах Криму 1990-х років кримським татарам було б набагато важче вижити і організуватися.
Микола Семена
журналіст
Всі очікували: якби, наприклад, перемогли путчисти, повернення було б зупинене. З проголошенням незалежності цього не сталося, як і жорсткого тиску на кримських татар. На це вже не було сили. Політика тодішнього Києва і президента Кравчука полягала в умиротворені сепаратиських регіонів, тобто Криму. Не знаю, чи була б друга Абхазія, друге Придністров'я в Криму, якби Кравчук таку політику не проводив... Тим не менше, він віддав усе на відкуп місцевій владі, а та була повністю компартійна.
Володимир Притула
журналіст
БУЛИ НАДІЇ
На початку 1990-х у радянських республіках — Грузії, Вірменії, Азербайджані, Таджикистані — тривають збройні конфлікти. Зокрема й у Ферганській долині, де проживало чимало кримських татар. У 1992 році за участі РФ ще й війна у молдовському Придністров’ї. Миколі Семені, на той час кореспонденту російських «Ізвестій» в Криму, неодноразово розповідають: Москва дає зрозуміти владі у Києві, що кримські татари «мов чеченці, які також повернулися з депортації». Українці спостерігають за подіями на російському Кавказі, де починається війна у Чечні.

Кримськотатарський рух за повернення ще з 1970-х приєднався до Гельсінського руху за права людини. В його основі — мирний спротив. На початок 1990-х до Криму повернулося 70 000 людей. Долаючи кордони, кримські татари приїздять у незалежну Україну, але не мають українського громадянства. Це питання лише частково владнається наприкінці 1992 року. Радянський інститут прописки не змінюється.

Оскільки із Середньої Азії кримські татари масово виїжджають, будинки й квартири там стрімко падають в ціні. Поки родина добирається до Криму, інфляція може «з’їсти» суму, виручену з продажу. Земля біля моря — яка ще й стає головним ресурсом для оборудок місцевої влади — в принципі недосяжна. Батько Ескендера Буджурова так і не повірив синові, який вмовляв: «Купуй хату, що можеш!» — і таки не встиг — накопичення знецінилися.

Самоповернення землі — єдина можливість. Сам Буджуров за освітою інженер, хоча, повернувшись у Крим, так і не влаштувався за спеціальністю. Але декому дипломи архітекторів та геодезистів знадобилися, щоб проектувати містечка. Могло здатися, що так звані самоповернення — це хаос. Усе якраз навпаки: повернення землі вимагає від поселенців неабиякої дисципліни та порядку.
У більшості самозахоплень вівся журнал, де фіксувалося, хто справді потребує ділянки, хто чергує, хто здає гроші на межування, щоб потім узаконити, ходити по кабінетах — а це все гроші.
Бралося незасіяне поле, там розбивалися вулиці й ділянки: тут мечеть, тут магазин, тут для дитячого садка шматок. Робився проект, виділялися ділянки. Ракушняк, камінь кримський, з якого стіни піднімають. Робили таку «времяночку». Шифером її закривали — і ось в цьому люди жили родинами.
Ескендер Буджуров
Самоповернення землі в селі Андрусове у Сімферопольському районі, 1989 рік.
Фото Акіма Сеітаблаєва
Самоповернення землі в селі Андрусове у Сімферопольському районі, 1989 рік.
Фото Акіма Сеітаблаєва
Самоповернення землі в селі Андрусове у Сімферопольському районі, 1989 рік.
Фото Акіма Сеітаблаєва
Самоповернення землі в селі Андрусове у Сімферопольському районі, 1989 рік.
Фото Акіма Сеітаблаєва
Ще з 1989 кримські татари домагаються постановки на чергу на земельні ділянки поблизу Алушти для 2196 родин, але після семимісячного пікету їх дають лише 800. Із запланованих 150 ділянок видають лише 50. За весь 1992 рік з 370 — виділяють 80. У липні 1992 року біля Алушти, поблизу селища Червоний Рай, на далекому від моря, закинутому тютюновому полі створюють невелике поселення.

За чотири місяці, поки триває протест, самопоселенців намагаються розігнати чотири рази. Пікетники змушені обгородити табір. Влада підбурює працівників радгоспу «гнати кримських татар» — саме так свідчать люди, що були на радгоспних зборах. 10 липня 1992 року табір розгромлюють. 17 учасників пікету серйозно травмують.
Протестувальники не здаються. Вони влаштовують ще одне наметове містечко. У серпні на полі з'являється спецназ. Пікетники підпалюють шини навколо табору. Троє кримських татар обливаюсь себе бензином і, взявши в руки палаючі факели, йдуть назустріч спецназу. Тільки тоді починаються перемовини.
Робота комісії, створеної, щоб виділити необхідну людям землю, не приносить результатів. Пропозиції пікетників під різними приводами відхиляють.
1 жовтня в село Червоний Рай знову прибуває спецназ. Він вривається в табір, б'є поселенців кийками, застосовує брандспойти і отруйний газ. Техніка зносить будиночки з ракушняку. Людей жорстоко б’ють. У 20 кримських татар опіки, розбиті голови, травми внутрішніх органів, вибиті очі. Доля 26 людей невідома: силовики приховують їхнє місце перебування.
Наметове містечко на місці самоповернення у Червоному раю неподалік Алушти, 1992 рік.
Фото: crimeantatars.club
Погром наметового містечка у Червоному раю неподалік Алушти, 1992 рік.
Фото з архіву Ільвера Аметова
Через це у жовтні 1992 року збирається 10-тисячний мітинг кримських татар біля Верховної Ради Криму. Люди вимагають повернути заручників і покарати організаторів побоїща, намагаються штурмувати будівлю, закидаючи її бруківкою.
Коли люди підійшли, побачили, що всередині поліція і підрозділи спецпризначення зі щитами, у повному спорядженні. Тому не стали заходити в будівлю Верховної Ради. Після цього вони порадилися. В цей час, як стало відомо згодом, відбулися переговори між очільниками міліції, представниками влади і Меджлісу. Того ж вечора влада погодилася відпустити затриманиих у Червоному Раю. Це була перемога кримськотатарського народу, яка мала велике значення до відносин старої і нової кримської влади.
Микола Семена
журналіст
«ГОВОРІТЬ ЛЮДСЬКОЮ МОВОЮ»
Діти кримських татар йдуть у школи. Дорослі знайомляться з колегами і сусідами. Того, чим лякали кримські газети, немає. Ахтем Сеітаблаєв переповідає поширений жарт, що кожен кримський татарин має бути істориком — пояснювати, що таке автохтонний народ, які ріки й гори в Криму мають кримськотатарські назви, чому ні до якої Монголії ніхто з кримьских татар повертатися не повинен. Батьки ж виховують дітей так, щоб ті виростали посланниками кримськотатарського народу.
Ахтем Сеітаблаєв, який планував вступити на факультет фізичного виховання, ще біля приймальні почув: «Кримський татарин? Не візьмуть!» — і провалився на першому іспиті. Але за пропозицією матері подав документи в театральний у Сімферополі. І вступив. Приєднався до трупи Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру. Його у Сімферополі відновили ті самі актори, що грали у ньому ще до Другої світової війни і повернулися з депортації.
Все ж режисер пригадує, що напруження таки існувало.
Ти це відчував. Якщо тебе ідентифікують як кримського татарина, то відразу якось так повітря збирається. Начебто всі очікують, що зараз він обов'язково щось повинен зробити жахливе. Ще й розмовляють своєю мовою. «Ви можете говорити людською мовою?» Говорити «людською мовою».
Ахтем Сеітаблаєв
режисер
Вже у 1994 році Сєіт-Яг’я Казаков мав проводити концерт в Алушті до 50-ї річниці депортації кримських татар. Договір з курортним залом є, гроші заплатили, але приміщення не відкрили. Ансамбль виступав на набережній. Там Сєіт-Яг’я познайомився з очільниками міста. Його запросили завідувачем клубу великого санаторію «Блакитна хвиля».
Уявіть собі. В усіх здравницях Алушти, а їх близько 70, жодного кримського татарина. Навіть робітника немає, чорнороба. Мене беруть за контрактом, на 6 місяців, бо немає тут прописки. Кримська прописка вже на той час є, але, виявляється, не було прописки в Алушті. Ми з дружиною й дітьми жили в підвалі актового залу. Поки там нічого не відбувалося, вона розвішувала сушитися білизну. Це вже 1996-й рік.
Сєіт-Яг’я Казаков
Ахтем Сеітаблаєв, який планував вступити на факультет фізичного виховання, ще біля приймальні почув: «Кримський татарин? Не візьмуть», й зрізався на першому іспиті. Але за пропозицією матері подав документи в театральний у Сімферополі. І вступив. Приєднався до трупи Кримськотатарського академічного музично-драматичному театрі у Сімфепополі. Його у 1989-му відновили ті самі актори, що грали у ньому ще до Другої світової війни і повернулися з депортації.
Все ж режисер пригадує, що напруження таки існувало.
У своєму селищі Сєіта-Яг’ю обрали до сільської ради, коли побачили, що той добився прокладення асфальту й проведення газу.
Верховна рада Криму ухвалила закон, за яким на виборах до кримського парламенту наступного скликання зі 100 мандатів 14 мали надати представникам кримськотатарського народу. У 1994-му члени Меджлісу стають депутатами Верховної Ради Криму. З'являється перша депутатська фракція Курултаю у складі 14 чоловік. Конституція 1996 року вводить у правову систему України поняття «корінних народів». Сюди підпадають кримські татари, які не мають іншої історичної батьківщини.

Упродовж 1990-х існують різні програми реінтеграції. У перерахунку за весь час від незалежності Україна виділила 1 мільярд доларів за програмою розселення депортованих. Стільки ж Туреччина, а окрім цього — міжнародні донори.

Усе ж системних рішень бракує. Ельвіра Катакі закінчила школу, вивчилася у двох юридичних вишах України й мріяла стати суддею, але зрозуміла, що для кримської татарки це неможливо. В одному з найбільших за територією районів — Сакському, де працювала помічницею судді — у колективі з 60 людей була єдиною кримською татаркою.

Питання землі, знесення самозахоплень не знято й до середини 2000-х. Кримських силовиків і далі тренують за легендою: «татари відчужують Крим на користь Туреччини».
Ерфан Кудусов приїздить у Крим у 1991 році, щойно закінчивши юридичний факультет. На роботу в Криму не беруть — так і пояснюють: «Бо кримський татарин». Але він влаштовується в один із перших комерційних банків. На той час це, по суті, нова професія.
Чому серед татар стільки підприємців? Це не тому, що ми такі шалені бізнесмени, а тому, що виходу не було, тільки самозайнятість. Що ми продавали? Коржі, чебуреки, пахлаву на пляжі. Це заради того, щоб у себе вдома вижити. Ми змусили рахуватися з собою, де зусиллями власними, де навіть грішми. І не всі у нас білі й пухнасті, бо це інстинкт самозбереження не однієї людини, а цілого народу... Десь, я думаю, що до середини, може, ближче до початку 2000-х, коли велика маса народу вже вилізла з землянок, з будівництва, коли ми вирішили перші нагальні побутові проблеми, тоді почали вже думати про інші речі — про освіту для дітей, про власний бізнес, про те, щоб десь кращу роботу знайти.
Ерфан Кудусов
Родина кримських татар обідає вдома в новом будинку у Первомайському районі, Крим, 1989 рік.
Фото Олександра Обуховського із фондів Укрінформу
Урок кримськотатарської мови в школі проводить вчителька Ікмет Джемілова, 1989 рік.
Фото Олександра Обуховського із фондів Укрінформу
Батькові Ерфана Кудусова було два роки, коли його родину депортували до Узбекистану. Два роки було молодшим дітям Ерфана, коли той у 2014 вимушено залишав півострів. Сьогодні уже 9-річні, вони питають, коли повернуться у Крим.

26 лютого 2014 Ерфан був на мітингу за соборність України біля Верховної Ради Криму. Щойно дізнався, що та захоплена російськими військовими, зрозумів, що треба терміново виїздити. Сам він — активіст Євромайдану. На фото з київського Майдану його кримськотатарський прапор — найбільший.

Віддаючи другові ключі від будинку в Ялті, де мешкав, сподівався, що повернеться за кілька років. Але дома відтоді не був. У Києві відкрив спершу галерею, а в ній — невеличке кафе Cheburek.UA. А ще на блошиних ринках вишукує речі, які нагадують про Крим. Так придбав книжку з печаткою ялтинської школи, де у 1920-ті навчалася його бабуся.
«А МІЙ НАРОД ЗАЛИШИТЬСЯ»
У Криму Леране спершу працювала в місцевій газеті, потім в маркетингу. У 2014 стала активісткою, як і її чоловік Руслан. Він працював у супермаркеті в Криму і брав на роботу проукраїнськи налаштованих людей. У керівництва виникли підозри. Так у 2016 подружжя перебралося до Ірпеня під Києвом.
Через місяць після переїзду чоловік Леране помер від двосторонньої пневмонії.
Леране відкрила невеличке кафе, але через карантин була вимушена його закрити. Ми спостерігаємо за майстеркласом з виробництва сарми. Це — голубці з виноградного листя. Ця страва особлива для родини Леране. Її прабабця приготувала сарму у ніч проти 18 травня 1944 року й лягла спати з передчуттям, що на сніданок у дітей буде сарма. Але не судилось — родину депортували, як і решту 300 тисяч кримських татар. Відтоді щороку в день трагедії в родині готували цю справу. І якщо в Узбекистані виноградники обривала бабця Леране, у Сімферополі — її мама, то тепер сама Леране шукає в травні виноградне листя в Ірпені. А Київ для неї — місце, де вона чекає, коли скажуть: «Можна додому, в Крим».
Мені в Криму здавалося, що всі знають про кримські проблеми, просто зайняті своїми справами. Але тут я дізнався, що взагалі кримських татар не знають. У людей якийсь був стереотип: на конях з луком, у-у-у, чух-чух, жінок понасмикували і повезли їх у рабство. І все. Тепер ми тут, і нас знають, і знають, що є Крим, і є кримські татари, і що Крим — це Україна.
Ескендер Буджуров
Мені кажуть: навіщо тобі з двома вищими освітами смажити чебуреки і янтики? У мене просто зв'язок такий з батьківщиною. Через їжу. Я навіть нічого цінного не взяла, бо була надія, що скоро повернемося. Ми ж приїхали з двома сумками. А ось цей зв'язок, коли до тебе приходять, замовляють чебуреки і починають говорити: найсуперовіші чебуреки, такі, як їли люди в Криму. Все кримське сама створюю довкола себе.
Леране Хайбуллаєва
У Сєіта-Яг’ї в Алушті залишилася мама дружини. Нині він президент Фонду культурної спадщини. Полюбив Київ, куди переїхав у 2014 із сином, щоб той здобув освіту.
Донька сиділа на дивані після навчання, плакала. І я у неї запитав: «Чому ти плачеш?» Вона сказала: «Я втратила всіх друзів». У її групі в університеті більшість підтримали Росію. Цього ж дня прийшла дружина, що працює в школі, і розповіла жахливу історію, після якої я зрозумів, що ми жити там не можемо. Вчителька української мови прийшла на урок, а один з 9-класників встав, порвав підручник з української мови і сказав: «Ваш час закінчився». Вчительці було 72 роки. Їй стало зле. А після того, як я дізнався, що мій син співає воєнних пісень, а у школах вимагають шити військову форму до 9 травня, зрозумів, що майбутнього у нього не буде.
Сєіт-Яг’я Казаков
Заради дітей Крим залишила Ельміра Катакі. У 2014 старшій було 8 років, найменшій — трохи більше року. Оселились у передмісті Києва — Броварах. Мали при собі чотири сумки і 600 доларів у кишені. Ані знайомих, ані друзів. Чоловік у Криму працював будівельником, але тут змінив роботу: спершу став барменом, а потім вивчився на сомельє. Юристка за фахом, Ельміра мріяла навчитися кримськотатарської вишивки. Закінчила курси — і тепер робить костюми, вишиті традиційними кримськотатарськими візерунками. На вшануванні Конотопської битви (у 1659 році війська гетьмана Виговського разом з Кримським ханством билися проти московського війська) стояла у власноруч зробленому костюмі й з прапором. Її спитали, чи це прапор Казахстану. Каже, тепер тут її роль — розповідати про кримських татар.
Мій чоловік відразу сказав — все, їдемо з Криму! Для мене це все було дуже болісно. Я бачила, що мій батько робив усе, аби повернутися до Криму, жити на батьківщині. Всі мої предки до того, від Катерини, вони всі жили тут в Криму. Всі вони старались і терпіли, подолали всі можливі труднощі, а я поїду? Але я не змогла, правда. Я вважаю, що ті, хто там залишився, у них більше сили духу, ніж у мене.
Ельміра Катакі
На будинку Ільвера Аметова в заснованому ним селищі Асрет, що під Судаком, велетенський блакитний кримськотатарський прапор. Ільверу Ганієвичу 70. Каже, що за України заробляв з базарчика і орендованого на 5 років пляжу. Тепер усе відібрали.
У мене одне кафе лишилося, яке якось перебивається. Не знаю, чого вони хочуть. Ну і хрін з ним, нехай забирають! І це теж. Вони що, хочуть нас залякати? Це навряд чи, не вийде, мій народ вже не боїться нічого.
Ільвер Аметов
Ульвіє Аблаєва виходить на набережну. Її рід до депортації жив в Алушті. Їй 57 років, і фактично з її народження родина намагалася повернутися до Криму. На Ульвіє радянська міліція вдягла наручники, ще коли їй було 13. Наприкінці 1970-х її родину знову депортували. Арешти, мітинги, пікети, табори самопоселення... Москва, Зуя, Дегірменкой... Ульвіє втратила здоров’я. Навчилася писати лівою, бо після однієї з сутичок права рука не працює. Повільно й обережно перебирає фотографії. Її архів — архів самоповернення цілого народу.
Знаєте, я вважаю, коли повернулися — це перемога. Якби ми тоді не поверталися, ми б взагалі не повернулися.
Ульвіє Аблаєва
Активістами кримськотатарського спротиву були дорослі сини Ескендера Буджурова. Виїхали разом. Інженер за освітою, Ескендер так і не влаштувався за фахом в Криму. Напередодні анексії керував готелем поблизу Судака. Не думав, що колись відкриє власний ресторан. Тепер це мережа «Софра». Запахи кримськотатарських страв нагадують Ескендеру про Крим, а ще, як каже, так він знайомить відвідувачів з культурою свого народу.
НАШІ ТРИДЦЯТЬ. ЖИВА ІСТОРІЯ
Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про події перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте власні спогади або ж спогади своїх близьких і знайомих та надсилайте на імейл.
Тут може бути і ваша історія. Для цього запишіть відео зі своїм спогадом про повернення кримських татар та відправте нам на цей імейл.
Або запишіть відео прямо зараз.
Над історією працювали:

Текст: Наталя Гуменюк
Авторки фільму:
Наталя Гуменюк, Анна Цигима
Режисерка: Анна Цигима
Фотографиня: Зарема Ялибойлю
Авторки подкасту: Оксана Олійник, Наталя Гуменюк
Звукорежисер подкасту: Максим Никитенко
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко
Звукорежисерка: Вероніка Замша
Редактор: Влад Азаров
Мультимедіа продюсерка проекту: Тата Пеклун
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк