«Чуєш гуркіт касок?»
Шахтарські протести
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
Самоспалення шахтаря, «Беркут», що розганяє наметове містечко сльозогінним газом, незалежне телебачення в епоху «до стрімів», яке пробиває інформаційну блокаду, багатотисячна піша хода з Західного Донбасу на Київ 600 км та гуркіт касок на заповнених площах Донецька й Дніпра — усе це історія шахтарських протестів в Україні напередодні й у перші роки незалежності.

Масові виступи гірників відбувалися в Україні понад десять років. Ті вимагали гідних умов праці й погашення боргів із зарплат — наприкінці 1990-х їх не виплачували роками. Та, крім всього, перша хвиля протестів з 1989-го по 1991-й стала одним із поштовхів до розпаду СРСР. Друга — уособлення виступів проти життя в умовах економічної кризи середини 1990-х. Тоді як третя хвиля — марш павлоградських шахтарів на Київ у 1998-му і силовий розгін наметового містечка у Луганську у День незалежності — підсвітила відносини влади і мітингарів у молодій країні.

Та загалом вся ця історія про українців, які відстоювали право на гідне життя і мирний протест, розказана самими учасниками тих подій. Ми передивилися десятки годин архівного відео, вивчили документи того часу, відновили хронологію ключових протестів, але головне — дали змогу учасниками самим розповісти власну історію. Багатьом із них тоді було близько тридцяти-сорока. У той час вони тяжко працювали, виховували дітей, мріяли про майбутнє, але в часи змін ризикнули й неочікувано для себе опинились у вирі політичних подій.
Документальний фільм
ЧУЄШ ГУРКІТ КАСОК?
Подкаст
Кожну історію в межах проекту Наші 30 можна ще і послухати.

Озвучили їх відомі українці. Текст подкасту про протести шахтарів ми попросили начитати поета Сергія Жадана.

Слухати:
Як все починалося
У Радянському союзі було понад 500 шахт. 2/3 страйкувало. Ось уявіть. Це ж не 100, і не 200. Приблизно 400 шахт відразу зупинилося. Це було велике напруження.
Микола Волинко
співголова Донецького страйкому у 1989-му. 24 серпня 1991 року власноруч опечатував Обком міста Донецьк. У 1990-х на нього було скоєно два замахи за правозахисну діяльність.
Масові шахтарські страйки на Донбасі розгорілися вже за тиждень після перших протестів на Кузбасі, в Росії. Це відбувалося у липні 1989 року.

Загальна кількість гірників, які на час протесту припинили роботу, перевищила 222 тисяч людей. Страйкували шахтарі з Донбасу та Львівсько-Волинського басейну.

Вони вимагали покращити умови праці, збільшити зарплатню, скоротити управлінський апарат шахт і зменшити пенсійний вік. Усього у переліку вимог 48 пунктів. Страйкові ж комітети згодом переросли в незалежні профспілки України.
Вже за тиждень після перших страйків про них у телезверненні заговорив Михайло Горбачов — перша особа СРСР. Представників страйкому запросили на переговори до Москви, де їхні вимоги тимчасово задовільнили.

Саме під тиском шахтарів Верховна Рада УРСР у 1989 році ухвалила закон про економічну самостійність республіки. А в постанові Ради міністрів СРСР № 608 від 3 серпня 1989 року шахтарям пообіцяли всього й багато — економічну самостійність шахт і дозволили експортувати наднормову продукцію за кордон.

Держава зобов'язалася забезпечувати рентабельність шахт і навіть оздоровити екологічну ситуацію в шахтарських регіонах.
Поступово ставало все гірше і гірше. Економіка потихеньку спадала. Не вистачало коштів людині ані на проживання, ані на навчання. Неможливо було вилікуватися без грошей. Та й купити щось в пору дефіциту неможливо було. А грошей було все менше і менше.
Олександр Бойко
працював на шахті ім. Героїв космосу в Дніпропетровській області, був одним з організаторів протесту Західного Донбасу.
Чи не вперше за роки радянської влади робітники показали, що їхні шляхи розходяться із шляхами комуністичної партії.

З 1989 й до кінця 1990-х років шахтарі Донбасу страйкували майже щороку.
Мітинг шахтарів у Донецьку з вимогою відставки уряду СРСР.
11 липня 1990 року.

Представники страйкуючих шахтарів Донбасу йдуть по Хрещатику у Києві.
16 квітня 1991 року.

Безстроковий та наймасовіший страйк шахтарів Донбасу через невиплату зарплати у 1993 році.
Похід шахтарів Західного Донбасу до Києва, 1998 рік.
1990 рік
1991 рік
1993 рік
1998 рік
Страйк гірників шахти ім. Баракова ВО «Краснодонвугілля» у 1998 році у Луганську.
Фото Вадима Лєсного, Голос України.
Фото ЦДКФФА України імені Пшеничного із фондів Укрінформу.
Фото Анатолія Колесника із фондів Укрінформу.
Фото із фондів Укрінформу.
Фото Володимира Рязанова із архіву Незалежної профспілки гірників України.
Незалежність
Мітинг шахтарів у Донецьку, квітень 1991 року.
Фото І. Бруя із фондів Укрінформу
1 березня 1991 року на Донбасі почався масовий страйк шахтарів. На відміну від перших страйків, під час які переважали соціальні вимоги, у 1991-му у списку з'явились і політичні: відставка президента СРСР Михайла Горбачова, розпуск Зʼїзду народних депутатів СРСР і конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України.
Мітинг шахтарів у Донецьку, квітень 1991 року.
Фото І. Бруя із фондів Укрінформу
1 березня 1991 року на Донбасі почався масовий страйк шахтарів. На відміну від перших страйків, які переважали соціальні вимоги, у 1991-му у списку з'явились і політичні: відставка президента СРСР Михайла Горбачова, розпуск Зʼїзду народних депутатів СРСР і конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України.
Акцію протесту підтримали шахтарі Львівської та Волинської областей. Також на Донбас приїжджають лідери Народного Руху України та організовують спільні мітинги.
Акцію протесту підтримали шахтарі Львівської та Волинської областей. Також на Донбас приїжджають лідери Народного Руху України та організовують спільні мітинги.

У квітні 1991-го гірники приїхали мітингувати на Хрещатик в Київ.
У квітні 1991-го гірники приїхали мітингувати на Хрещатик у Київ.
У березні-травні 1991 року страйкували 49 шахт на Донбасі (40% від загальної кількості):
Акцію підтримали 22 вугільні підприємства Львівщини
1 шахта у Лисичанську
1 шахта у Харцизьку
4 шахти в Павлограді
8 шахт у Селидовому
15 шахт і 3 шахтобудівельні організації в Донецьку
7 шахт у Червоноармійську
Львів
Київ
Донецьк
Ми, шахтарі, перші підняли питання про те, що компартія не має керувати. І ми вимагали, аби парткоми були виведені за межі підприємств. Яка б не була партія взагалі — аби її не було на підприємствах.
Ми тоді рішуче були налаштовані проти Союзу, за незалежну Україну. Я особисто брав участь в опечатуванні обкома КПРС Донецької області,
— розповідає Микола Волинко
Вже за незалежної України протести шахтарів не припиняються. Але тепер найчастіше головною вимогою стає низька зарплата, а пізніше її невиплата.
Страйк шахтарів Донбасу в Києві, 16 квітня 1991 року
Фото Валерія Соловйова із фондів Укрінформу
Робітничі (страйкові) комітети висловлювали недовіру офіційним профкомам, вимагали і домоглися виведення, чи навіть закриття, парткомів на підприємствах.

Масштабні шахтарські протести стали передвісниками проголошення незалежності України і, зрештою, розпаду СРСР наприкінці грудня 1991 року.
У 1993 році у нас був дуже потужний страйк. Ми змінили і шахтоуправління, і владу в Краснодоні (нині Сорокине, Луганська обл.), повністю міську владу. Такими діями ми і домагалися своїх прав.
Віктор Стратан
колишній шахтар, учитель. Голова всеукраїнської профспілки «Захист справедливості».
7 червня 1993 року почався один з наймасовіших страйків в історії України: роботу припинили більше ніж 200 з 250 шахт країни. Причина – стрибок цін на продовольство на тлі інфляції. Вимагаючи підвищення зарплат, шахтарі виступили ще й із політичними претензіями до керівництва країни. Ці події вплинули на рішення влади провести дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року.
Страйки відбувалися й у наступні роки. У 1995-му уряд скасував дотації вугільній галузі. Шахтарі мітингували майже весь рік — вимагали виплатити заборгованості із заробітної плати та повернути дотації. Наступного року їх поновили, але із шахтарями не розрахувалися. Влітку 1996-го гірники Донбасу почали черговий страйк. Їх підтримали шахтарі західної України. Тоді мітингарі навіть перекривали залізничні шляхи. Головною їхньою вимогою стала виплата боргів — зароблених зарплат. До 1997 року ця заборгованість накопичувалась, а разом з тим і обурення.
Похід на Київ
Однією з наймасштабніших стала піша хода гірників Західного Донбасу з об'єднання «Павлоградвугілля» до Києва у травні 1998 року.
У нас в об'єднанні працювало на той час 40 тисяч чоловік. 15 травня вийшли на Дніпропетровськ приблизно 5-6 тисяч людей. 17 травня прийшли до Дніпропетровська. Постукали там тиждень касками. Приїхав Голубченко — перший віце-прем'єр і каже: «Хлопці, скільки не сидітимете – грошей не буде». Ну, не буде, так не буде. Чого ми будемо сидіти?! Пішли на Київ.
Олексій Бакіров
працював на шахті в Павлограді Дніпропетровської області. У 1998 році пройшов пішки 600 км до Києва, був одним з найактивніших представників колони.
Ближче до Києва частішають візити від влади — як місцевої, так і центральної. Шахтарів намагаються вмовити зупинити похід і погодитись на мінімальні виплати. Однак гірники продовжили свій шлях.
Завдяки підтримці населення України голодними ми не були. Люди віддавали останнє. Бабусі несли, що могли – хліб, соління, пиріжки. Так багато несли, що ми, здається, двічі відправляли повні автобуси з продуктами в дитячі будинки. Завдяки народу України ми змогли це витримати,
— згадує Олександр Бойко
Похід шахтарів Західного Донбасу, 1998 рік.
Фото Володимира Рязанова із архіву Незалежної профспілки гірників України
Спочатку 5 тисяч шахтарів прийшли до обласного центру — міста Дніпра — з вимогою виплати заборгованої зарплати за 8-9 місяців. Після безрезультатного пікетування ОДА шахтарі вирішують іти на Київ. Три тижні колона з тисяч шахтарів йшла до столиці через десятки українських міст — 600 кілометрів пішки. Інші — залишилися страйкувати вдома.
Жителі міст, через які проходила колона, приносили гірникам їжу, одяг і зустрічали хлібом з сіллю.
У Києві шахтарі доєдналися до інших мітингувальників з вугільної промисловості. Організатори вели переговори з тимчасовою комісією, створеною Верховною Радою для вирішення вимог протестувальників. Тим часом учасники протесту чекали на рішення під Кабміном, блокували виходи і дороги.
Засідання страйкому у наметовому містечку шахтарів на Трухановому острові, 1998 рік.
Фото із фондів Укрінформу
Шахтарі читають постанову Кабміну про виплату боргів заробітної плати, Київ, 1998 рік.
Фото із фондів Укрінформу
Найважливішу роль у згуртованості протесту зіграло Незалежне Павлоградське Телебачення. Місцеве ЗМІ постійно знімало шахтарів у поході. На записах шахтарі не лише розповідають про перебіг подій, але й передають вітання родичам, вітають їх з днем народження, просять щось передати у колону, бажають успіхів на іспитах своїм дітям.

Організатори походу просять не припиняти протести на місцях і не вірити владі.
На записах шахтарі не лише розповідають про перебіг подій, але й передають вітання родичам, просять щось передати у колону, бажають успіхів на іспитах своїм дітям.

Організатори походу просять не припиняти протести на місцях і не вірити владі.
Ігор Ледін
створив Незалежне Павлоградське телебачення. Разом з колегами знімав похід шахтарів Західного Донбасу у 1998-му.
Наші оператори човниками їздили: познімають весь день, ввечері їдуть, їм на зміну — інші. Вулиці у Павлограді, коли ми все це показували, ставали порожніми. Тому що всі поспішали до телевізорів дивитися наш канал — як йдуть шахтарі. Ми транслювали те, що забороняли показувати державним каналам. Вони почали показувати цю шахтарську ходу, коли та вже була біля Києва. До цього ніхто з них нічого не транслював.
Найважливішу роль у згуртованості протесту зіграло Незалежне Павлоградське телебачення. Його у ті роки створив колишній шахтар Ігор Ледін. Журналісти каналу були кимось на кшталт «стрімерів» 1990-х — вони майже цілодобово знімали ходу, а потім транслювали це на своєму каналі.
17 червня шахтарі повернулися потягом додому. Їхні вимоги затвердили — виплатити заборговану зарплату в повному обсязі.

Ігор Ледін присвятив цій ході вірш.
Коли ми прийшли одразу прибрали турнікети, що виставила міліція перед ОДА. Розташовувались на території парку Героїв війни. Поставили близько 10 наметів. Усі інші приміщення ми побудували зі зруйнованих будинків, що були поруч, або з іншого будівничого сміття. Адже вже 21 жовтня було — 10 градусів морозу, ще й снігу випало «по коліна». Тож ми утеплювали свої «хатинки». У них були або перевізні залізні буржуйки, або саморобні печі. Тому перебування там було більш-менш комфортним.
Михайло Мікерін
голова Незалежної профспілки шахти ім. Баракова. У 1998 році був учасником «Великого пікету». Після штурму «Беркута» кілька місяців провів у лікарні. І надалі захищає права шахтарів.
15 липня 1998 року до міста Луганськ прийшли шахтарі з Краснодону (нині Сорокине). Головна вимога — виплата заборгованості із зарплати майже за рік. Гірники краснодонських шахт ім. Баракова, «Дуванна», «Краснодарська-Південна» і «Суходольська-Східна» пікетували Луганську облдержадміністрацію та облраду.
24 серпня 1998 шахтарі планували смолоскипну ходу і спалення опудала – паразита. Воно символізувало високопосадовця, який не виконує закони і наживається на людях. Коли акцію вже планували розпочати учасників атакували беркутівці, вони били учасників гумовими кийками та застосували сльозогінний газ.
У мене були розсічені брова й ніс. Мене того ж вечора відвезли в лікарню, де я пролежав майже два місяці. Ми зустрічали там і спецназівців, які начебто також постраждали. Пізніше хтось з колег, на яких так само напав «Беркут», казали, що захищались турнікетами, які виставляла міліція. То може когось і дійсно травмували. Під час сутички кожен міг постраждати,
— згадує Михайло Мікерін
Багатомісячні борги із зарплати сплатили тільки після самоспалення 36-річного Олександра Михалевича — гірника краснодонської шахти імені Баракова. Він зробив це 14 грудня 1998 року перед будівлею Луганської обладміністрації. У Краснодоні на нього чекали троє дітей. Чоловік залишив передсмертну записку:
«Беркут» у Луганську
У сутичці постраждали 22 гірники і 15 силовиків. Це був перший силовий розгін шахтарського протесту в історії незалежної України. Тоді Луганське МВС очолював генерал Володимир Будніков. Саме під його керівництвом за кілька років до того — у 1995-му «Беркут» застосував сльозогінний газ і кийки на Софійській площі у Києві, коли сталися заворушення під час похорону патріарха Володимира.
Лариса Заливна правозахисниця, колишня лікарка. Протягом 1990-х допомагала шахтарям, які пікетували органи місцевої влади в Луганську. 1998 року була свідком розгону шахтарів «Беркутом».
На морозі, на вулиці. Увесь час без стаціонарних умов. Це дуже важко витримати сучасній людині — вона ж не дикун.
Чому пікет в 1998 році ми називали великим? Тому що він тривав 155 днів — майже півроку. Тому що пікет домігся свого. Тому що тоді згоріла людина. Тому що це — перший шахтарський майдан.
«Не можу більше терпіти і чекати на якісь обіцянки. Не вірю я і в те, що 15 числа виплатять борги із заробітної плати. Тому я і наважився на цей вчинок. Набридли знущання з боку керівництва шахт і адміністрації. Це не вихід, але, може, через мій вчинок все вирішиться швидше. Сам я тверезий, у нормальному стані. Відповідаю за свої дії».
Треба, щоб людина знала собі ціну. Якщо так, вона змусить поважати себе. Держава — це ми. І якщо вона не розуміє цього, ми маємо вийти з підворіття, чи кухні і нагадати державі що ми є, і ми — не підопічні. Це вона від нас залежить, а не навпаки. Ось це було наше кредо,
— Олександр Бойко
У 1990-ті українські гірники вимагали гідної заробітної плати та кращих умов праці. Та головне — одними з перших показали, що за свої права можна і треба боротися, якщо робити це разом.
Якщо ви не будете користуватися своїми правами, ними скористується хтось інший. Права потрібні. Без них не можна і їх треба захищати,
— Михайло Мікерін
Наші тридцять. Жива історія
Історія українських 1990-х куди ширша. Кожна людина — це окремий досвід. Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про історію становлення перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте відео зі своїми спогадами, а також своїх близьких та знайомих та надсилайте на імейл.
Наші тридцять. Жива історія
Історія українських 1990-х куди ширша. Кожна людина — це окремий досвід. Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про історію становлення перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте відео зі своїми спогадами, а також своїх близьких та знайомих та надсилайте на імейл.
Тут може бути і ваша історія. Для цього запишіть відео зі своїм спогадом про протести шахтарів у 1990-ті та відправте нам на цей імейл.
Або запишіть свій спогад прямо зараз
Над історією працювали:

Авторки фільму і тексту:

Тетяна Столярова, Олександра Чернова
Режисерка: Анна Цигима
Авторки подкасту: Анастасія Коріновська, Оксана Олійник
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Дизайн та графіка: Антон Шишенок, Олексій Зайцев
Колажі: Дарія Давиденко
Звукорежисерка: Вероніка Замша
Редактор: Влад Азаров
Мультимедіа продюсер проекту: Тата Пеклун
Керівниця проекту: Наталя Гуменюк