Все дозволено!
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
нові розваги 1990-х
«Дев’яності» — це свобода. Або — Дикий Захід. Або — час, коли можна було отримати гроші майже на будь яку божевільну ідею просто тому, що ти сподобався людині, яка ці гроші заробила. Хай і не дуже зрозуміло, законно вона це зробила чи ні. А ще — час, коли тебе могли закопати у лісі просто тому, що ти не так порізав лимон відвідувачу твого закладу. Десь так згадують ті часи герої цієї історії. Вона про те, чого до Незалежності в житті українця майже не було. Нові часи, нові гроші, нові бізнеси, нові проблеми і виклики, нові звички і — нові розваги. Саме про цю індустрію ми розповідаємо в цьому епізоді нашого проекту.
Документальний фільм
ВСЕ ДОЗВОЛЕНО
Чому колишній спортсмен вирішив відкрити ресторан? Як знімали рекламні ролики для сексшопів? Що відбувалося у перших нічних клубах? Хто йшов працювати у казино? Як колеги по роботі зустрічалися в залах перших відеосалонів на сеансах порнофільмів? У 1990-ті українці на свій страх і ризик створювали в країні сферу розваг. Про те, як саме її будували — розповідають першопрохідці. А провідніками у часи, коли ця індустрія створювалася ми залучили Зою Звіняцьківську — у 1990-ті редакторку журналів «Єва» та «Наталі», а нині історикиню моди, та Костянтина Дорошенка — куратора сучасного мистецтва та критика.
Для людини у Радянському Союзі ресторан замінював свого часу все.
Тут ще була фігня у тому, що це був і бар. А до котрої він працював? До одинадцятої?
Я пам'ятаю, що йшли вже, коли були витрачені останні копійки.
Фактично, постійно фінансували люди з навколо бандитського середовища. Це зараз уявити неможливо.
Я хочу сказати, що у «девяності» могла прийти абсолютно неймовірна ідея, якою можна було захопити інших.
Наприклад, спектаклі Романа Віктюка, в яких багато гомоеротичної естетики,
провокативних речей.
Не зрозуміло було, що буде з ними завтра? Чи будуть вони живі? Як вони ці гроші набули?
Вони казали: «О, який класний пацан! А давай дамо йому!»
Тоді була шальна відкритість людей до будь-чого нового.
Боже, Костя, я бачу, вам так подобаються «дев’яності»!
ТАНЦІ, ЇЖА, СТРИПТИЗ
У 1990-х почали відкриватися не існуючі за СРСР цілодобові ресторани, а також казино та клуби. Часто, заклад поєднував ці три опції, та ще й пропонував стриптиз-шоу на додачу. Така боротьба за клієнта, часом, народжувала дивні гібриди. У Дніпрі у 1990-ті існував нічний клуб «Плотина». Там довкола танцполу стояли столики, за якими вечеряли тогочасні бізнесмени. На танцполі — під жортске техно розважалася молодь. І так було не тільки у Дніпрі.
Мій онук питає у своєї мами: «Чому діда називають “Шафа”? Це що, гангстерське прізвисько?» Вона відповідає: «Ні, спортивне». Я був молодиком міцної статури, важив 90-то кілограмів. Один з моїх однокурсників написав у мене в зошиті: «Шафа — це не меблі, це — людина».
Володимир Іваненко
власник клубу
У 1980-х Володимир Іваненко займався пауерліфтингом. У 1991-му ще виступав за збірну Радянського Союзу, а через рік їздив на міжнародні змагання вже у футболці збірної України. Правда, недовго. Каже, в країну «прийшов неприборканий капіталізм», тож потрібно було заробляти. Так у Черкасах з'явився заклад «Холідей».
Ідея народилась після того як я побував у Києві у нічному клубі «Чикаго». Побачив, як люди відпочивали. Ми перебудували гриль-бар у готелі «Росава». Зробили кухню, закупили обладнання.
Серед зіркових гостей клубу «Холідей» — російські стриптизер Тарзан та співак Леонід Агутін. Серед звичайних відвідувачів — чоловіки із витатуюваними банями» на грудях і «цеглинами» в руках — першими мобільними телефонами. У меню для них — делікатеси на кшталт акулячих стейків. Володимир Іваненко каже, що в ті часи в закладі був постійний аншлаг. А офіціанти жартували: на питання відвідувачів про вільні столики, відповідали: «Так нужно ждать». Російською цей вислів звучить двозначно: як «треба чекати», так і «треба ж дати (заплатити)».
У 1998 році вже відчувалася криза. Люди припинили викидати гроші на вітер. До того часу в нас вже був нічний клуб, казино та більярдний клуб. Дуже рідко ніч проходила спокійно, щоб мене не викликали до казино, де якийсь черговий діяч показував бані на грудях, або погони. Я приїздив у якості останнього аргументу.
Володимир Іваненко
власник клубу
Володимир Іваненко
власник клубу
Артем Лукін пішов працювати круп’є, бо з роботою у Слов’янську у ті часи було складно. Аж ось у місті несподіванно відкрили казино, і це виглядало майже Лас-Вегасом. Що саме мають робити працівники такого закладу Лукін не дуже знав.
Було скрутно із їжею і товариш, з яким я винаймав квартиру, взяв помпову рушницю і пішов стріляти голубів. Зварили, з'їли. Все. Грошей не було. Після училища дізнався про казино. Я не уявляв собі, що це за робота. Але з’ясувалося, що потрібно було правильно роздати карти. Треба було дуже швидко рахувати, збирати фішки. Швидко ставити їх у стеки. Десь за місяць я вже був старшим зміни.
Артем Лукін
власник відеопродакшину
Швидкий кар’єрний ріст — більша відповідальність і більші ризики. Артем розповідає, що доводилося і їздити до відвідувачів казино додому, щоб забрати гроші, які ті програли, а потім везти їх у целофанових пакетах просто на таксі. І спостерігати, як незадоволені програшем клієнти стріляють у барну стійку. Проте, пояснює Артем, у той час казино допомогло йому пережити голодні 1990-ті.
Я заробляв суттєво більше за батьків. Мама викладала у школі, батько — в училищі. Вони отримували копійки. Тоді ж як було: у когось зовсім немає грошей, а в когось іх було дуже багато.
Артем Лукін
власник відеопродакшину
Пам'ятаю, був концерт Чичоліни. Попросили її не турбувати і не турбуватися про неї, бо вона під охороною сицилійської мафії.
Боже мій! І що?
По-перше, у неї, дійсно, дуже великий рот. Від вуха до вуха. І вона ще мені тим ротом усміхнулася.
Згадайте, я забув тоді про туалет, прибіг і сказав: «Зоя, ми йдемо на другий поверх».
Ми перейшли, але я не розуміла чому.
Вона зійшла зі сцени. Почала ходити, вмощуватись людям на коліна.
Так, я пам'ятаю.
Мені захотілося пройтись у туалет і я зіткнувся з нею.
Підійшла Чичоліна до якогось дяді. Сіла на коліна і питає його: «Як тебе звати?». Він каже: «Давид».
А у неї такий величезний мікрофон, радянський. І вона йому шарах по голові тим мікрофоном.
Давид червоніє. Людина заплатила 500 доларів, прийшла з братками, а вона йому: «Дурачок» і йде далі.
Зараз він онукам це розповідає.
Якщо вижив.
У 1997 році ще до офіційного відкриття я розбив дзеркало на головному танцполі клубу. Наскільки я розумію, що з його уламків і зібрали логотип «Живота».
Вова Doz
Володимир розповідає про один із перших нічних клубів країни — харківський «Живот». Перша хвиля рейвів і техновечірок пройшла в Україні ще у 1990-ті. Тоді в країні з’явилися перші діджеї та вперше запустився новий формат вечірок — на відміну від звичайних дискотек вони тривали всю ніч і грали на них зовсім не радіо-хіти, а електронну танцювальну музику.
Відкриття — це був найяскравіший момент. Циркачі виступали з живими тваринами. Півтораметровий крокодил повзав підлогою. Бідна мавпочка очманіла від цього шуму та гаму.
Крістіна Рівера
комунікаційниця
У 1990-ті Крістіна Рівера займалася дизайнерським оформленням клубу «Живот». Проте такий формат —і музики, і наповнення вечірок, пояснює Сергій Фесенко — теперішній власник закладу, у ті часи «заходив» не всім.
З першим гірким досвідом ми зіткнулися на Новий рік. Люди дзвонили, бронювали столи. Ми пропонували відвідувачам бутерброди з червоною ікрою, шпротами. Діджей запускав музику у стилях downtempo, drum&bass, і ті почали залишати заклад. Це була поразка. Як з'ясувалося, «Живот» — повністю андеграундний заклад.
Сергій Фесенко
власник клубу «Живот»
Були постійні тертя. Люди приходили п'яні і вимагали: «Давай мені "Владімірскій централ"!». Стоять діджеї за пультом і кажуть: «Ви не розумієтесь на сучасній музиці. Те, що я ставлю, — це very best». Але ж ніхто не танцює. Я кажу діджею: «Люди, яких ти бачиш в залі, заплатили за вхід. Мені все одно, що ти будеш ставити, але зважай на аудиторію».
Євген Романов
адміністратор клубу
Власник ще одного клубу «Центр XXI век» Євген Романов пояснює, що у ті часи вирішив зробити свій заклад менш андеграундним — для заможнішої публіки. Але це накладало додаткові ризики. Наприклад, деякі відвідувачі, намагалися агресивно підлаштувати музичний формат клубу під особисті вподобання.
Біля діджейської кабінки доводилося виставляти охорону. Втім, охороняти треба було не тільки діджеїв. Приводи для цього іноді були зовсім дивні — Романов згадує історію із тим, як одному із впливових політиків, на той час тільки Харкова, не так порізали лимон.
Один харківський політик, який уже пішов з життя, міг прийти зі своїми друзями. І в поганому настрої. Офіціант йому подає воду з лимоном. Крики, вереск: «Адміністратора сюди!». Виявляється, він чекав, що йому принесуть воду з четвертинкою лимона, а йому принесли зі слайсами. Повертаюся до офіціантки і кажу: «Оксано, ти звільнена. Йди, переодягайся». За п'ять хвилин, мене кличуть знову: «А можно якось з цим офіціантом… Не треба його звільняти». Я просто розповідаю, які тоді були ситуації. Могли в ліс вивезти. За що? Лимон не так порізав.
Євген Романов
адміністратор клубу
Ресторан «З ранку до ночі», згадайте.
Так! На Подолі!
Це один з перших цілодобових ресторанів. Кожен день з сьомої години вечора починався стриптиз.
Тобто, ти приходиш у пристойне місце, не дешеве, поїсти...
Дуже близько.
Так, поїсти. Люди реально там їли.
Ніхто нікого не попереджає. Виходять дівчата і починають знімати ліфчики.
15% — це небагато.
Та не просто близько! Там, реально, за твоїм столом.
Потім, коли тобі подають рахунок, там написано: «Плюс 15% за стриптиз».
У мене ніколи не було так забагато грошей в 1990-ті, щоб я ще й ними розкидався.
18+
Мені було 35. Йому — 38. Я економістка, а він був електриком. Але почав їздити в Польщу за товаром. На митниці перевіряли, що він віз. Відкривали сумку і один одному: «Ой, Дивіться! Тут купа цих всяких… прєнадлєжностєй!».
У 1990-ті у Івано-Франківську з’явився конфденційний і забороненний у радянському союзі товар. Якщо коротко, історія наступна: чоловік Тетяни Калинюк декілька місяців працював у Німеччині. Регулярно писав їй листи про те, що йому самотньо. Але повернутися до кінця роботи не міг. Проте в один із днів він зайшов у німецький сексшоп. У чоловіка Тетяни уввіммкнувся бізнесмен. І психолог. Самотніх людей або тих, хто мав проблеми із інтимним життям, багато й в Україні. Калинюки вирішили їм допомогти. Так у місті відкрився перший сексшоп.
У церкві на службі виголосили, що відкрився магазин, де продають жінок. Заходить гуцул з купою грошей і каже: «Продайте, бо мені треба город садити, корову доїти». Ми показуємо йому штучну жінку і пояснюємо, що у нас продаються тільки такі. Він відмахується: «Та шо мені з цієї». І до продавчині: «Пішли зі мною, я тобі заплачу».
Продавчиням магазину надавав консультації лікар-сексопатолог. Товар продавали конфедінційно — не за назвами, а за номерами виробів. Відкривався він о 12-тій дня — перед цим Тетяна Калинюк відвідувала службу в церкві. Проте, церква була скоріше проти її бізнесу.
Тетяна Калинюк
засновниця сексшопу
Проте деякі священники, каже Тетяна, її підтримували і направляли у сексшоп жінок, які скаржилися їм на інтимні проблеми із чоловіками і планували розлучення.
Тетяна Калинюк
засновниця сексшопу
У нас з’явилися відеосалони, і там показували порнуху. Я ще молодий, з друзями прийшов. Якісь квиткі від руки написані. Сіли дивитися. А поруч, бачу, — жінка, яка зі мною працює у перукарні. Вона з чоловіком прийшла. На порно. І ось ми всі сидимо, дивимося. Ну а що?
Ще одним місцем, де можна було розважитися у форматі «18+» стали відеосалони. На початку 1990-х їх відкривали будь-де — у кінотеатрах, будинках культури чи просто квартирах. Достатньо було орендувати приміщення та мати відеомагнітофон. У таких закладах показували піратські копії всіх блокбастерів того часу, а ще влаштовували сеанси порнофільмів. Порно можно було дивитися просто посеред дня у кінозалі, заплативши за квиток хіба трохи більше, аніж він коштував у звичайному кінотеатрі.
Перукар Олександр Ситніков, який у 1990-ті жив у Донецьку, згадав, як пішов на один із таких сеансів і зустрів там свою старшу колегу.
Олександр Ситніков
перукар, власник салону
Чим мені дійсно подобались 1990-ті — це був час, коли люди культури...
не демонстрація дефекації, але все ж... Я був абсолютно вражений.
Нам здавалося, що свобода настала назавжди.
Це як повітря. Свобода — це те, над чим повсякденно, повсякчасно треба працювати.
Це як любов. Нею треба займатися.
Фестиваль «Березілля», 1993 рік. Я вперше там побачив оголених людей на сцені. З усілякими різними…
Радянська людина взагалі стидалася будь-чого оголеного.
які не мали жодного стосунку до журналістики, прийшли в медіа і робили там все, що їм заманеться.
ЛАКШЕРІ ПАРАДАЙЗ
Клієнтка прийшла і каже: «Там, он, Саша, салон у Донецьку відкрився, бельгійський». Це було у будівлі стадіону «Локомотив» у центрі міста. Окремо там була мийка. У салоні була певна якість. Було зрозуміло, за що люди платять гроші. І у мене вже клієнти пішли. Все класно. Я заробляю гроші. Пам’ятаю, стрижу, отут стоїть попільничка, я курю, клієнтка курить, шампанське ллється. Лакшарі парадайз якийсь.
У 1990-ті почала розвиватися й індустрія краси. Замість радянських перукарень, де робили всього кілька типових зачісок, виникли салони та студії. Вони пропонували купу нових послуг та незвичний сервіс. Олександр Ситніков — перукар, який на той час працював у звичайній перукарні Донецька, згадує, наскільки незвичним було те, що клієнтам почали мити голову.
З’явилась можливість заробляти скільки хочеш. Скільки будеш працювати і наскільки якісно — стільки й будеш заробляти.
Одним із потужних драйверів нової індустрії став український шоубізнес. Ситніков згадує, як створював образи для співачки Руслани, знімався в її кліпах, а потім працював із моделями на показах мод.
Олександр Ситніков
перукар, власник салону
Олександр Ситніков
перукар, власник салону
Не дивлячись на фестивалі, конкурси, які відбувались в Україні і були досить тісно пов'язані з модою, не було професійного майданчика. Виходив дизайнер, потім виходив фокусник з голубами, потім — співачка, потім знову колекція. І от я це все спостерігала у якості головного редактора глянцевого журналу і мене це просто виплющувало.
У 1990-ті Ірина Данилевська працювала главною редакторкою глянцевого журналу «Єва». Коли спитала, як правильно писати: «модел’єр» чи «модельєр», їй відповіли: «Як ти напишеш, так всі й будуть писати». Піонери української сфери моди впроваджували не тільки правопис, а й загалом будували цю індустрію заново, ламаючи радянські традиції.
Щоб Олексій Залевський зробив своє феєричне шоу, в якому на коні в’їжджала Наталя Могилевська на подіум, були задіяні найкращі музиканти, актори, режисери, сценографи, декоратори. Ми могли зробити це класно, тільки коли ми робили це спільно.
Данилевська згадує, як всією командою фарбували подіум для перших заходів у рамках Ukrainian Fashion Week, вирішували, як розсадити всіх охоронців та помічників українських зірок та пояснювали «авторитетним» бізнесменам, що не можна паркуватися на місцях швидкої, навіть, якщо нікого «крутішого» за них на заході не буде.
Ірина Данилевська
голова Ukrainian Fashion Week
Ірина Данилевська
голова Ukrainian Fashion Week
Наталя Могилевська готується виїхати на подіум на коні під час показу колекції дизайнера Олексія Залевського. Українські модні покази прет-а-порте «Сезони моди», Київ, 2005

Мені не подобається ваша картина світу.
Цієї сили й свободи від стереотипів сьогодні дуже бракує.
Культура — це все-таки річ, яка дотична до поняття електорату.
Відповідно до неї свобода виникла тому, що дітей залишили вдома, забули вимкнути світло і за ними не було нагляду.
Люди культури отримали шмат свободи. Люди у медіа отримали шмат свободи.
Правда, за Кучми почали «закручувати гайки». Саме тому, що не знали як з цієї території щось вичавити.
І звернулі увагну на культуру щойно зрозуміли як це можна використати задля економічного зиску і влади.
Мені було б важливим, щоб вони ставали модними не через те, як за 3 крб. можна було жити цілий місяць...
Або як можна було випити за вечір три пляшки коньяку.
Я б хотіла, щоб вони стали цікавими тими художніми, творчими речами, які зробили люди...
які дійсно продемонстрували інше мислення і зламали систему.
1990-ті потроху стають модними.
НАШІ ТРИДЦЯТЬ. ЖИВА ІСТОРІЯ
Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про події перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте власні спогади або ж спогади своїх близьких і знайомих та надсилайте на імейл.
Тут може бути і ваша історія. Для цього запишіть відео зі своїм спогадом про розваги в 1990-ті та відправте нам на цей імейл.
Або запишіть відео прямо зараз.
Над історією працювали:
Авторка фільму: Ксенія Марченко
Монтаж: Тетяна Столярова
Автори тексту: Ксенія Марченко, Влад Азаров
Режисерка: Анна Цигима
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко

Звукорежисерка: Вероніка Замша
Редактор: Влад Азаров
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк