ШВИДШЕ, ВИЩЕ, СИЛЬНІШЕ В 90-ті
Як ставав незалежним український спорт
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
У 1988 році збірна СРСР з футболу посіла друге місце на Чемпіонаті Європи. У її складі було майже все київське «Динамо», а тренував команду киянин Валерій Лобановський. Усі 1980-і стрибун з жердиною, донеччанин Сергій Бубка, змагався сам з собою — встановлював світовий рекорд, а трохи пізніше поліпшував власний результат. Зіркою радянської збірної з гандболу в той час була українка Зінаїда Турчина, а в естафетному бігу не було рівних луганчанам Віктору й Ользі Бризгіним.
Велоспорт, важка й легка атлетики, фехтування, волейбол, плавання і ще десяток дисциплін — у 1980-ті медалі на Олімпіадах у складі збірної СРСР вигравали українці. Частина цих атлетів через кілька років — з серпня 1991-го, будуть вже не радянськими, а українськими спортсменами.

У цьому проекті перші українські олімпійці розповідають про те, як уже після здобуття незалежності Україна виступала на Олімпійських іграх у складі Об’єднаної команди. Чому після розпаду СРСР величезна кількість спортсменів та тренерів їхали за кордон? Чим, крім спорту, доводилося займатися чемпіонам, аби мати гроші на життя? Що змусило їх залишитися? І як, зрештою незалежним став український спорт?
Документальний фільм
«Швидше, вище, сильніше в 90-ті»
Подкаст
Кожну історію в межах проекту «Наші 30» можна ще і послухати. В першій частині подкасту про те, як наш спорт ставав незалежним. Як атлети готувалися, як самі собі робили знаряддя для виступів, як між тренуваннями торгували на базарі, та все ж ставали чемпіонами. Озвучив — учасник ТНМК Олександр Фоззі Сидоренко.
Друга частина — про перші олімпійські здобутки України під власним прапором, підтримку українських атлетів діаспорою і перемоги наших спортсменів у зимовому Ліллехаммері (1994) та літній Атланті (1996). Озвучив її комментатор Сергій Савелій — український «голос» 14 Олімпіад.
Третя частина — про кінець 1990-х, нашу одну, але особливо цінну, медаль в Нагано, про те, як чемпіонів переманювали інші держави, як за олімпійські медалі нарешті почали платити в Україні, та як зробити так, щоб на кожній Олімпіаді наша країна була на п’єдесталі. Озвучила — Ганна Різатдінова, гімнастка, бронзова медалістка Олімпійських ігор 2016 року.
1992:
Альбервіль-Барселона
Довжелезні пальта, капелюхи мов у Хрущова, в руках — сувенірні прапорці вже не союзних республік, а своїх країн — так трохи незугарно на церемонії відкриття Зимових ігор у Альбервілі виглядала Об'єднана збірна колишніх республік Радянського союзу. Якось так виглядав і український спорт.
Зранку прокидаєшся о шостій, їдеш в сусіднє місто на базар, торгуєш там куртками, чоботами, які дружина привезла з Москви, а потім приїздиш додому, снідаєш і чухаєш на тренування — оце були 1990-ті.
Олександр Крикун
метальник молота, бронзовий призер Олімпійських ігор 1996-го
Крикун — метальник молота. Виріс і тренувався в Умані. Коли Україна проголосила незалежність, спортсмену було 23. На той час він уже вісім років був у збірній СРСР з легкої атлетики і їздив на чемпіонати світу. У 1980-х Крикуну довелося із тренером самим майструвати собі знаряддя і тренуватися у старій будівлі конюшні. А на початку 1990-х — вибивати підвищення зарплатні: з 2 до 10 доларів США. Сьогодні Олександр Крикун — член Національного олімпійського комітету, голова комісії атлетів. Найвище його олімпійське досягнення — бронза в Атланті 1996-го.
Як це — «човникувати» і торгувати знає і шабліст Вадим Гутцайт. Навіть у статусі Олімпійського чемпіона, після Барселони 1992-го, він їздив за кордон по товар:
У 1990-ті, в 1991 році я їздив в Туреччину. У мене були люди, які стояли на базарах, продавали товар. Було складно вижити на спортивні кошти. І після 1992 року, коли я виграв Олімпійські ігри, я теж поїхав. Такі часи були.
Вадим Гутцайт
фехтувальник, олімпійський чемпіон Барселони'92
Так тоді робили чимало атлетів. Для когось це був шок, для інших — не така вже й нова справа. Й раніше спортсмени з Радянського Союзу, виїжджаючи за кордон, частенько торгували чи міняли товари. Метальник молота Крикун розповідає, що у 1989-му році на Чемпіонат Європи віз горілку, ікру й командирський годинник. Хотів заробити грошей і купити подарунки рідним. Із англійського Бірмінгема привіз сумку йогуртів — у подарунок мамі. Коли почались 1990-ті, довелося думати про виживання.
Об'єднана команда на церемонії відкриття Олімпійских ігор, Абервіль, Франція, 1992 року.
Фото: olympichistory
Зараз Гутцайт — міністр молоді та спорту. Сам — фехтувальник, багаторазовий призер Чемпіонатів Світу і Європи. Позаду в нього — три Олімпіади. Під час однієї з них — у 1992 році в Барселоні, Гутцайт став олімпійським чемпіоном у командних змаганнях.
Ми ще не розуміли, що СРСР вже немає, що є окрема держава Україна. Ще такого розуміння не було. Це тільки зароджувалося. Змагання за змаганнями, рік за роком минали, перш ніж ми почали відчувати, що ми — окрема держава.
Після розпаду СРСР в Україні залишалися і школа, і тренери, і спортсмени. Але бракувало грошей. У Радянському Союзі спорт був мов промисловість — у нього вкладали як у стратегічно важливу галузь. Навіть, не зважаючи на загальний економічний стан країни. Радянська економічна криза 1980-х для України, з набуттям незалежності не закінчилася, а тільки поглибшилася.
Вадим Гутцайт
фехтувальник, олімпійський чемпіон Барселони'92
Тоді, в Барселоні, Гутцайт виграв медаль не для збірної України. Українські олімпійці почнуть це робити тільки через три роки після проголошення незалежності. Жовто-синій прапор над Верховною Радою замайорів 4 вересня 1991. На Олімпіадах уперше він здійнявся лише 1994-го. Доти, на зимових змаганнях у французькому Альбервілі та на літніх в Барселоні, українці виступали в складі Об'єднаної збірної СРСР — команди, складеної з спортсменів колишніх радянських республік.
Так сталося тому, що часу владнати всі бюрократичні процедури перед Міжнародним олімпійським комітетом у України не було. Як і у майже всіх екс-радянських держав. Впоралися з цим тільки країни Балтії. Решта — об’єдналися в спільну збірну. Виступала вона під Олімпійським прапором. Тоді золоті медалі серед українців в Барселоні завоювали 15 спортсменів, у Альбервілі — двоє: київський хокеїст Олексій Житник і фігурист із Одеси Віктор Петренко. Оголошуючи перемогу Петренка, його називали представником України.
У родині юної художньої гімнастки Катерини Серебрянської про те, як вижити, дбала її мама — сама спортсменка, яка стала її тренеркою. Але мусила не лише займатися з донькою, а й шукати спортивні зали для тренування. Часто, зі слів Серебрянської, це були напівтемні приміщення в рідному Сімферополі без тренувальних килимів. А ще, мати спортсменки шукала і гроші на костюми, в яких Катя виступатиме на світових змаганнях.
Ми виступали в Німеччині на показових змаганнях, і мені вперше заплатили 200 або 250 марок. Я щаслива, прибігла в готель, показую мамі ці гроші, вона говорить «Як чудово!», Йде і купує лосини. Красиві, в блискітках. І пояснює: «Ми зробимо красивий купальник». І я в ньому виступала!
Катерина Серебрянська
гімнастка, абсолютна олімпійська чемпіонка Атланти'96
Серед олімпійських нагород збірної України є кілька і з вітрильного спорту. Яхтинг — це дорого. Займатися ним без спонсорів взагалі неможливо. Усе вимагає грошей: від спеціального одягу, що не промокає, до транспортування яхти літаком чи більшим кораблем до місця змагань, а звідти — назад.

Або, якщо на все це немає грошей, а виступити хочеться, доведеться викручуватися. Влітку 1992-го дорогами Європи можна було спостерігати автомобіль, на даху якого був прив’язаний п’ятиметровий човен. В салоні сиділи Олена Пахольчик — призерка Олімпіади 1996-го й 2000-го і багаторазова чемпіонка світу, її напарниця Лариса Москаленко та їхній тренер. Машина рухалася в бік Барселони — на Олімпіаду.
Барселона'92
Літні Олімпійські ігри
Кількість нагород українців у складі Об'єднаної збірної:
Золото — 10
Срібло — 14
Бронза — 8
Ми їхали з тренером, на маленькій машині, з нашим човником на даху. У нас ні візи, нічого не було. Тільки папірець, який засвідчував, що ми учасники Олімпійських Ігор. Найважче було проїхати наш кордон. Ми казали, що їдемо на Олімпійські ігри, але для прикордонників це не було аргументом: «Які ще ігри?». Але все ж ми дісталися Барселони.
Олена Пахольчик
яхтсменка, дворазова бронзова призерка Олімпіад (Атланта'96 і Сідней'2000)
Далі у Пахольчик, яка родом з Білорусі, але у 1990-му переїхала в Україну, вийшовши заміж, був гарний виступ у складі ще Об’єднаної збірної. А потім настрій зіпсували чиновники з Москви. Відібрали яхту, бо та ніби-то тепер належала спортивному комітету Росії.
В 1991-му році у біатлоністки Олени Петрової було всього дві пари лиж — тренувальні і для змагань. А тренер мав думати не тільки про тактику, а ще й «підпрацьовував» сервісменом — сам мастив ті самі дві пари лиж, та розбирався із технічними тонкощами деталей гвинтівки. Та все це не завадило Петровій прийти до олімпійського п’єдесталу. У 1991-му році Олена, яка народилася в Росії, прийняла пропозицію виступати за тоді ще Українську РСР. Переїхала до Сум. Живе у цьому місті досі. Очолює Сумське обласне відділення Національного олімпійського комітету України.
На першості СРСР серед дівчат я на одній з дистанцій посіла 1 місце. До мене підійшов тренер з України — Роман Романович Бондарук. І каже: "Ти не хотіла б поїхати в Україну?". А я щиро, з дитинства, мріяла побувати саме в цій країні. Я не думала і не мріяла про Молдову або Білорусь, а ось Україна — чомусь тепла для мене країна.
Олена Петрова
біатлоністка, срібна призерка Зимових Олімпійських ігор в Нагано'98
Альбервіль'92
Зимові Олімпійські ігри
Кількість нагород українців у складі Об'єднаної збірної:
Золото — 2
Срібло — 0
Бронза — 0
Я приходив до керівництва міністерства, казав: «Я — олімпійський чемпіон, мені потрібно готуватися, я не звик так, як зараз. Не звик шукати кошти, їздити власним коштом». А мені відповідали: «Ну, такі умови зараз. Нема на це грошей». Розпочалися дійсно складні часи для українського спорту. Багато спортсменів почало від’їжджати, тренерів. Ви не уявляєте, скільки з фехтування тренерів виїхало до Америки, в Ізраїль, Німеччину. Скільки спортсменів взагалі пішли зі спорту.
Був референдум, і були такі листівки: «Україна виробляє пшениці більше, ніж Франція, Італія разом взяті». Що в нас стільки того, стільки того. І ми вірили, ми знали. Ну і плюс, ще я окремо голосував з позиції спорту. Навіщо битися на першості СРСР, якщо можна битися на першості світу? Або на Олімпійських іграх? В збірній СРСР була велика кількість українців. Але все одно треба було битися дуже сильно.
Олександр Крикун
метальник молота, бронзовий призер Олімпійських ігор 1996-го
Так зробив, наприклад, олімпійський чемпіон, гімнаст Рустам Шаріпов. У 1980-ті він переїхав із Душанбе до Харкова тренуватися в спортивному інтернаті. Майже всі 1990-ті шукав спонсорів, які були здатні профінансувати його поїздки на міжнародні змагання. Намагався залишитися жити в Австралії та врешті перебався до США. Живе там досі з родиною. Працює старшим тренером з гімнастики в одному з університетів.

Але не всі впадали у відчай. Одних тримала любов до спорту, інших надія на олімпійський п’єдестал, а ще когось мрія прославити країну. Навіть, якщо ти в ній не народився — як зробили росіянка Олена Петрова та білоруска Олена Пахольчик. Та й попри все в українських спортсменів з’явилося більше шансів потрапити на міжнародні змагання.
Брак фінансування впливав не тільки на технічне оснащення українського спорту, проблеми із проведенням зборів та виїзди на міжнародні змагання. За кордон виїздили і ті, хто мав би виховувати нових українських олімпійців. Успішним радянським спортсменам і тренерам пропонували геть інші умови роботи за кордоном. Наприклад, тренер Олени Пахольчик — Віктор Коваленко, наприкінці 1990-х емігрував в Австралію. У 2000-му вже був головним тренером австралійської команди з вітрильного спорту на Олімпіаді в Сіднеї. Тоді, і жіночий, і чоловічий екіпажі австралійців виграли чемпіонські медалі. Коваленка в Австралії прозвали людиною, яка робить медалі — його підопічні 6 разів ставали чемпіонами Олімпіад різних років.
Вадим Гутцайт
фехтувальник, олімпійський чемпіон Барселони'92
Олександр Крикун пояснює, що за СРСР було складніше потрапити в збірну. Кожна країна може відправити на Олімпіаду обмежену кількість атлетів в кожній дисципліні. Після проголошення незалежності, Україна стала окремою державою, тож отримала власні квоти на Олімпіадах. Як і решта колишніх республік СРСР. У змаганнях з метання молота — дисципліні, що принесла Олександрові олімпійську бронзу в Атланті у 1996-му, — 8 із 12 фіналістів були із колишніх радянських республік. Якби Радянський Союз існував, таке було б неможливо.
Команда українських біатлоністок. Зліва направо: Оксана Хвостенко, Ніна Лемеш, Тетяна Рудь, Валентина Цербе-Несіна, Олена Петрова
Фото з архіву Олени Петрової
Зліва направо: Олександр Крикун, Роман Вірастюк, Андрій Скварук в Атланті, 1996.
Фото з архіву Олександра Крикуна
А так ті часи згадує Вадим Гутцайт:
1994-1996:
Ліллегаммер-Атланта
Олімпійські ігри середини 1990-х — зимові в Ліллегаммері та літні в Атланті — це перевернутий догори ногами прапор України на нагородженні та сльози фігуристки Оксани Баюл. Це 7:3 за балами у фінальному двобої Володимира Кличка з Паеа Вольфграммом. Це — нові світові зірки спортивної гімнастики: Лілія Подкопаєва і Рустам Шаріпов та художньої гімнастики: Катерина Серебрянська та Олена Вітриченко. І ще — найдовший на тих змаганнях потрійний стрибок на 15 м 33 см Інеси Кравець.
На початку всі вважали, що ми — «рускіє». Україна для них нічого не значила. А ми завжди казали, що ми українці. І вже десь після 1996-го нас сприймали як Україну. Про Чорнобиль запитували. Потім вже Андрій Шевченко, Володимир Кличко, бо він у 1996-му став олімпійським чемпіоном. Оксана Баюл, Сергій Бубка, Лілія Подкопаєва. Це імена, які відомі усім.
Олена Пахольчик
яхтсменка, дворазова бронзова призерка Олімпіади (Атланта'96 і Сідней'2000)
Поки міжнародна спортивна спільнота вчилася називати наших атлетів українцями, вони — розбиралися з міжнародними спортивними правилами. Часом, робили це під час змагань. Олександр Крикун пригадує, як тренери ледь не зірвали виступ українських легкоатлетів:
Насправді у протоколі була помилка: другий потік мав починати змагання через дві години після першого. Колегу Крикуна Андрія Скварука, встигли зупинити майже за крок до того, як він збирався поцілити молотом в спортсменів із першого потоку.
Рустам Шаріпов згадує, як за тиждень до Олімпіади в Атланті діаспоряни орендували зал для тренувань. Під час змагань були перекладачами, приймали у себе в домівках та взагалі організовували приїзд українських гімнастів до США.
В Атланті я і Андрій Скварук метали молот в різних потоках. Я в першому, він — в другому. Для мене це була перша Олімпіада, як і для багатьох наших. Нам роздруковують протоколи і там стоїть, що і перший, і другий потоки метають молот об 11:45. Я питаю у тренера, як так можна: молот — не ядро, він на 80 метрів летить і ми не можемо один на одного кидати одночасно. А він відповідає: «Все нормально, на Олімпіаді завжди так роблять».
Олександр Крикун
метальник молота, бронзовий призер Олімпійських ігор 1996-го
Атланта'96
Літні Олімпійські ігри
Кількість нагород української збірної:
Золото — 9
Срібло — 12
Бронза — 2
Ліллегаммер'94
Зимові Олімпійські ігри
Кількість нагород української збірної:
Золото — 1
Срібло — 0
Бронза — 1
У Ліллегаммері у 1994-му Україна здобула першу в історії золоту медаль як незалежна країна. Через два роки в Атланті їх було вже дев’ять. Українці традиційно сильніші у літніх видах спорту. Та була ще одна перемога — українців припинили називати «росіянами».
Олександр Крикун розповідає історію про особливий обмінний курс українських грошей до доларів:
Діаспорі було дуже приємно, що Україна нарешті приїхала незалежною. Й хотілося віддячити. На той час в Україні ввели купони. І вони питали, чи ми маємо їх з собою. Ми мали і говорили що подаруємо. І це щиро було, але вони казали: «Ми вам за них американські гроші дамо». Згодом ми зрозуміли, що люди готові такий обмін робити. І довели курс гривні до 20 доларів за купон! Але через деякий час купони вже всі мали. Тоді я вигадав новий хід. На грошах були зображені Кий, Щек, Хорив і Либідь. Я запитував, чи знаєте ви, як перевіряти, чи гроші справжні? Вони казали: «Ні». Тоді я клав на стіл ті гроші і казав: «Бийте по човну кулаком! Якщо мужики з тіткою з човна не випали, значить гроші справжні». І вони знову були щасливі і казали: «Ось вам ще 20 доларів».
Олександр Крикун
метальник молота, бронзовий призер Олімпійських ігор 1996-го
Утім, на Олімпіаді в Атланті Крикун не тільки вигідно обмінював купони. В першу чергу він для нашої збірної здобув бронзу.
Із побутом, логістикою переміщень і з грішми на перших в історії країни Олімпіадах українським спорстменам допомагала українська діаспора. Комментатор Сергій Савелій, який працював на місці на всіх Олімпіадах — від Ліллегаммера'94 до Лондона'2012, пригадує, як на відкритті Олімпіади в Норвегії українська збірна йшла у чорних куртках та білих кролячих шапках. Але за час змагань діаспора купила нашим спортсменам нову форму. І вже в ній українські атлети пройшли під час закриття тих Олімпійських ігор.
Українські спортсмени на відкритті Олімпійських ігор в Атланті, США, липень 1996 року.
Фото Валерія Соловйова із фондів Укрінформу
Команда спорстменів з вітрильного спорту на Олімпіаді в Атланті, 1996 рік. Зліва направо: Олена Пахольчик, Євген Браславець, Віктор Коваленко (тренер), Руслана Таран, Ігор Матвієнко
Фото з архіву Олени Пахольчик
1998:
Нагано
Разом із перемогами до українських спортсменів прийшла слава — як національна, так і міжнародна. Деякі ще соромилися, коли їх впізнавали на вулиці. Олександр Крикун пригадує, як після успіху в Атланті кілька місяців намагався не виходити з дому в рідній Умані — впізнавали та кликали до ресторанів відсвяткувати успіх. Біатлоністка Валентина Цербе-Несіна — колежанка Олени Петрової по команді, на зимовій Олімпіаді у Нагано влаштувала тій «випробування славою» перед японськими глядачами.
В Олімпійському селищі вона мені каже: «Вдягни медаль». Хотіла влаштувати фотосесію. Потім ми опинилися в якомусь магазині. Навколо — японці. Вона мені: «Давай з ними сфотографуємося!». І — раз, відкриває на мені пальто. Мовляв, дивіться, чемпіонка. Я тоді обурилася. Попросила її більше так не робити. Не люблю хвастощів. З іншого боку, нічого ж поганого в цьому немає.
Олена Петрова
біатлоністка, срібна призерка Зимових Олімпійських ігор в Нагано'98
Українські біатлоністки Олена Петрова (друга зліва) та Валентина Цербе-Несіна (четверта зліва) з латвійськими біатлоністками на Олімпіаді в Нагано, 1998 рік.
Фото з архіву Олени Петрової
В цей же час в українських спортсменів з’являються перші більш-менш відчутні гроші. Правда, вони тільки для переможців. Насправді, цей процес почався ще з 1994, коли, після перших перемог наших атлетів, спортивні бренди стали звертати на них увагу. Олена Петрова згадує, як у її команди з’явилися перші контракти, нове спорядження, нові лижі. Хтось, вже почав заробляти і самостійно, і не бажав ділится цим із чиновниками. Рустам Шаріпов висунув їм ультиматум, пояснюючи що інакше емігрує і стане виступати за іншу країну:
Я сказав, що залишуся до Атланти 1996-го тільки на власних умовах. Умови — не секрет. Було дуже важко знаходити спонсорів, ми самі, коли виїжджали на змагання, домовлялися з компаніями, щоб ми за їхню рекламу отримували ті ж 100 або 200 доларів. Ми все робили самі. Призові, які ми отримували, були мізерні. І коли федерація сказала, що ми повинні щось їй платити, я сказав: «Хлопці, дві умови. Те, що я заробляю, я в федерацію не повертаю. Бо вважаю, що федерація не робила нічого, аби в нас були спонсори. Друга умова — якщо я потрапляю на Олімпіаду, їду першим номером».
Рустам Шаріпов
гімнаст, дворазовий олімпійський чемпіон (Барселона'92 і Атланта'96)
Нагано'98
Зимові Олімпійські ігри
Кількість нагород української збірної:
Золото — 0
Срібло — 1
Бронза — 0
Все ж українська держава традиційно давала олімпійським призерам квартири. Проте суттєві заробітки почалися після Олімпіади в Атланті 1996-го. Після бронзи в Атланті Олександр Крикун, який у 1980-х сам майстрував собі молот для змагань, повернувся із 20 тисячами доларів — такою була сума призових на тих іграх за третє місце. Срібло оцінювалося в 30 тисяч доларів США. Золото — в 50 000.
Згодом суми тільки зростали. Наприклад, за Олімпіаду в Афінах у 2004-му преміальні розподілялися так: золото — 100 тисяч доларів США, срібло — 75 тисяч, бронза — 60 тисяч. В Лондоні у 2012-му за золоту медаль давали 125 тисяч доларів США, за срібло — 80 тисяч, за бронзу — 55 тисяч.
Все ж керувалися спортсмени не грішми.
Якби мені хтось сказав, що я буду спортом заробляти, я б подумав: ця людина — ідіот. Взагалі не думав ні про які гроші, мені це було не цікаво. Цікаво грати в футбол, метати молот, на байдарці кататися. Та навіть якщо б мені свого часу сказали, що я за кордон поїду... Який закордон? За кордон Умані? Чи Черкаської області?
Олександр Крикун
метальник молота, бронзовий призер Атланти'96
Відкриття Літньої Олімпіади в Атланті. США, липень 1996 року.
Фото Валерія Соловйова із фондів Укрінформу
Грошей більше, перемог — менше. На Іграх в Атланті українські спортсмени виграли 23 медалі — 9 золотих, 2 срібних та 12 бронзових. Деякі спортсмени вважали, цей успіх був завершальним акордом ще радянської спортивної системи: тоді здобувало нагороди останнє покоління атлетів, які почали тренуватися ще за СРСР. Далі — кількість українських медалістів дещо зменшиться.
У 1996 році був один із найбільших успіхів України на Олімпіадах. Але всі ті спортсмени зростали і тренувались ще в СРСР. Є фактори, без яких неможливо, щоб спортсмени готувалися, здобували нагороди, зростали. У Барселоні у 1992-му в складі Об’єднаної команди було 50% українців. І щоб повернутися на той рівень, потрібно будувати олімпійські бази, центри, одягати наших спортсменів, закуповувати обладнання. З кожним роком все відновлювалося, але не настільки, щоб готуватися на високому рівні.
Вадим Гутцайт
фехтувальник, олімпійський чемпіон Барселони'92, Міністр молоді та спорту
У 2000-х і 2010-х українці дійсно стали привозити дещо менше золотих медалей та рідко були представлені в командних видах спорту. Загалом, з першої Олімпіади, на яку наша команда поїхала як збірна України — з Ліллегаммера 1994-го, ми заробили 37 золотих нагород, 32 срібних і 59 бронзових. Всього — 129 медалей. Це багато чи мало? Збірна США, наприклад, стільки медалей привозить з кожної Олімпіади. А, скажімо, Філіппіни тільки на Іграх в Токіо цього року здобули перше золото.
Все відносно, навіть, в спорті, і все ж історія не про це. По-перше, вона про те, що всі — і спортсмени, і вболівальники — в ці десятиліття вчилися жити без одного важливого елементу радянської системи. Що змагання — це боротьба проти всього світу, елемент пропаганди, в якому програш — це катастрофа національного масштабу. Тобто, вчилися сприймати програші. А ще ця історія про те, що попри все, за останні два останні десятиліття в Україні виховали нове покоління спортсменів, які конкурують за перемоги на міжнародних змаганнях.
Над історією працювали:
Авторки фільму: Галина Бойко, Анна Цигима
Монтаж: Анна Цигима
Автор тексту: Влад Азаров
Режисерка: Анна Цигима
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко
Сценарій подкасту: Оксана Олійник
Звукорежисерка фільму: Вероніка Замша
Звукорежисер подкасту: Максим Никитенко
Редактор: Влад Азаров
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк