Чи вижили б ви в 1990-ті?
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
Уявіть, що надворі початок 1990-х. Останнє десятиліття в СРСР — це часи гострого дефіциту. Якщо раніше доводилося роками чекати можливості купити пральну машину чи сервант, не кажучи вже про омріяну автівку, то тепер на полицях геть нічого: ні ковбаси, ні туалетного паперу.

У Радянському Союзі від початку не передбачалося виробництва достатньої кількості споживчих товарів (їх називали «товари групи Б»). Усі сили кидали на створення засобів виробництва і оборонку («товари групи А»). Але тепер планова економіка дала збій. У великих містах ввели талони, які можна обміняти на певну кількість масла чи мила.
На самому початку 1991-го заощадження за ніч зжирає грошова реформа прем’єр-міністра СРСР Валентина Павлова (банкноти номіналом 50 і 100 карбованців без попередження виводять з обігу).
Ширяться чутки одна страшніша за іншу: що підприємства не працюватимуть, а людей скорочуватимуть. На роботу у приватному секторі — от хоча б у торгівлі — мало хто наважується. По-перше, за СРСР «спекуляція» була забороненою, навіть підсудною. По-друге, ніхто просто не знає, як це робити. Але диплом про вищу освіту ліпше сховати чимдалі. У найближчі роки він не знадобиться.

Дивіться в нашому фільмі, як ці часи пережили та не зламалися українські жінки.
Документальний фільм
«Я НЕ ЗЛАМАЛАСЬ»
Подкаст
Кожну історію в межах проекту «Наші 30» можна ще і послухати. Першу частину подкасту про українських жінок, які не зламались в часи дефіциту, талонів на продукти і грошової реформи, тобто, у 1990-ті, як бібліотекарки, музикантки та інженерки пішли «човникувати» чи торгувати на базарі, і вижили, ставши сильнішими, озвучила Ірма Вітовська.
Другу — про те, як ще у ті часи українки намагалися виживати, озвучила Kazka. В ній — про власну школу моделей, яку довелося захищати від «певних структур». Конкурси краси і бандитські наїзди. Втеча за кордон, що підігріла любов до Вінниці.
Чому саме жінки? Тому що ось ще трохи поганих новин: за статистикою, кількість офіційно зареєстрованих зґвалтувань у 1992 році — 2369. Для порівняння, у 2020-му — 287. У 1990-ті бути жінкою було майже в десять разів небезпечніше, ніж тепер.
Звісно, можна шукати порятунку в алкоголі (хоча у 6 разів вірогідніше, що так вчинить чоловік). Або ж просто сісти на диван і чекати, поки все якось владнається. Але скільки чекати?
Десь у цей момент ви розумієте, що треба діяти. Далі — наш квест. Спробуйте пройти його, побувавши в шкурі трьох наших героїнь — жінок, які «не зламалися» в 1990-ті. Перша з них ще наприкінці 1980-х спробувала емігрувати й стала біженкою. Друга — кинула роботу у бібліотеці, взяла «кравчучку» та вирушила в Румунію за товаром, щоб потім продавати на базарі. Третя — скористалася можливістю і відкрила новий для країни модельний бізнес, який з одного боку допомагав жінкам пробитися, з іншого — виявився доволі небезпечним.
Словом — це три шляхи трьох жінок, аби зрозуміти, як вони вижили у 1990-х, заґартувалися і стали сильнішими.
Час випробувати й себе.
Шлях №1 — тікати
Втекти за кордон, емігрувати — ця ідея поширилася ще в останні роки Союзу. Раніше отримати дозвіл на виїзд було неймовірно складно. Але цим шляхом пішла вінничанка Наталка Доляк, нині — акторка й письменниця.
Можна поїхати, наприклад, у Фінляндію — це всього шість годин потягом від Санкт-Петербурга (тоді ще Ленінграда). Але що для цього треба?
Віза, а значить — запрошення з країни, куди ти плануєш переїхати. Якщо в тебе немає там знайомих, його можна купити.
Щоб потрапити в посольство, чергу треба займати напередодні й ночувати під його стінами, а за право потрапити всередину, може, доведеться й поштовхатись.
Дістала візу? Можна й на поїзд. Не забувай, що попереду митний контроль. А якщо ти на сьомому місяці вагітності, як було із Наталкою, то краще перетягнути живіт, щоб його не помітили прикордонники — інакше не випустять.
1.
2.
3.
Не можна було показувати, що мені зле. Я сяяла, сміялась, голосно розмовляла з чоловіком, щоб показати, що я нічого не боюсь, що ми просто їдемо в гості. І час від часу ми виходили до того вікна, і я пам'ятаю, як я йому кажу: я зараз впаду. А він каже: не смій.
Наталка Доляк
акторка, письменниця
Дісталася Гельсінкі? Можеш вдихнути вільне повітря. Та не дивуйся, якщо тамтешнє життя тебе шокує. Після сірої радянської буденності довкола забагато кольорів.
Але розслаблятися ще рано. Досвідчені кажуть (а вони — твоє основне твоє джерело інформації), що в сусідній Швеції і кращі умови, і швидше дають дозвіл на проживання.
Тому ліпше сісти на паром до Стокгольма, а там — одразу здатися поліції.
Якщо з англійською в тебе не склалося, запам'ятай хоч одне слово:
«Реф'юджі» — біженка.
У поліції через перекладача маєш розказати свою легенду — повністю або частково придумане пояснення, чому ти простиш притулку. Можеш, як Наталка і її чоловік, збрехати, що ви зазнаєте політичного переслідування через антитоталітарні переконання. Навіть якщо ти не лесбійка, добре знайти «партнерку по легенді», з якою вдаватимете, що ви — лесбійська пара (радянське кримінальне переслідування геїв скасували тільки в 1992 році, та й пострадянська Україна — ще не надто толерантна до ЛГБТ-спільноти). Але май на увазі: у таборі для біженців за вами спостерігатимуть, тож доведеться поводитися правдоподібно.
Ти в таборі для біженців. Це може бути невеличкий готель, схожий на гуртожиток, зі спільними кухнями, або скупчення невеликих будиночків, обладнаних усім необхідним (оце — біженський рай). Або ж списаний корабель, пришвартований до берега, де ти, як Наталка, дістанеш каюту без ілюмінатора, схожу на купе. Найвірогідніше, тебе перекидатимуть із табору в табір, поки чекатимеш на вирішення свого питання. Як довго?
Оце відчуття, коли впродовж двох років постійно чогось чекаєш, постійно маєш кудись переїжджати. Розмови про те, дадуть чи не дадуть дозвіл на проживання. Що сталося з людиною, якій утретє відмовили, або людиною, що пішла пішки на Норвегію. Як хтось замерз дорогою чи голодував. Ми постійно в цьому варилися і лише про це говорили.
Забудь це запитання. Віднині все твоє життя — суцільне очікування.
Довкола — біженська спільнота. Ви, вихідці з колишнього СРСР, триматиметеся разом. Ви — «ковбасні біженці», адже більшість із вас не тікали від війни, голоду чи катувань, як жителі колишньої Югославії, Іраку, Афганістану чи країн Африки. Ви просто хочете магазинів з продуктами і без черг, гарного одягу й життя в охайних будиночках.

Проголошенню незалежності України не радієш, адже якщо у твоїй країні відбулися демократичні зміни, тебе швидко доправлять додому, якщо вчасно не зміниш легенду. Можеш, як Наталка, поскаржитися на Чорнобиль і радіаційне зараження.

Наталка Доляк
акторка, письменниця
Зрештою, можеш просто не витримати і наважитися на крадіжку, бо так роблять усі довкола — а тебе «хвилями прибиває до своїх», як пояснила Наталка:
«Я спочатку не крала, але в якийсь момент зрозуміла, що рано чи пізно це станеться».
Коли тебе затримає поліція, можна спробувати щось збрехати. А якщо тобі досить емігрантських пригод, ти скучила за домом і втомилася від постійного очікування, як Наталка, просись додому:
Коли повернешся в Україну, надворі ті самі 1990-ті. Довкола ще порожні магазини, люди без зарплат, а маленькі містечка ще й у темряві через віяльні відключення електрики. Але ти — вдома. І почуватимешся переможницею.
Я кажу: дяденьки, я додому хочу. Депортуйте мене прямо зараз. І вони такі: гм, хочеш — буде!
Чесно скажу: мені хотілося отут біля дому ставати на коліна і цілувати цей порепаний страшний асфальт. 1990-ті — це час, напевно, найгірший. Але я розумію, що якби їх не було, я б не загартувалась настільки. І от зараз, коли в мене виникають проблеми, вони для мене не суттєві. Взагалі. Ця миттєва можливість щось вирішити, не падати духом, не опускати руки — це з 1990-х.
Наталка Доляк
акторка, письменниця
— Наталка Доляк
акторка, письменниця
Шлях №1 для нашої героїні завершився поверненням до рідного міста. Він був складним, дещо екзотичним та емоційно виснажливим. Звісно, цей шлях — не для всіх. Але спробуй наступний — куди більш поширений у ті часи.
Порожні прилавки в Центральному гастрономі Києва після підвищення цін, 1991 рік.
Фото Анатолія Колесника з фондів Укрінформу
Шлях №2 — торгувати
Ти ніколи не мріяла стати продавчинею. Ця робота була заборонена, якщо виручку отримувала ти, а не держава. Тепер це дозволено, проте сором ще досі з тобою. Але коли йдеться про виживання родини, тобі не до думок про ганьбу. Найліпше — їхати з товаром до Польщі, Румунії, Угорщини — тобто туди, куди можна потрапити.

Цим шляхом пішло багато жінок, серед них — Світлана Мозгова з Олександрії Кіровоградської області. У 1990-ті — бібліотекарка, нині — режисерка народного аматорського театру.

Найперше, чого потребуєш — велика картата торба, а краще кілька. Віднині ти «сумочниця», «човник», «човникарка», «челночниця». А от слово «спекулянтка» забудь, воно вже не актуальне.
Мені було незручно. Чесно вам скажу. Я ще застала часи, коли на таких людей говорили — спекулянти. А мене мама як навчила, що любов — це “С чего начинается Родина”, і під берізками треба бігати, і вірші говорити. Тож я спримала: “Ой, спекулянти, фу-фу-фу!” Зараз я розумію: люди жили, виживали, годували дітей.
Світлана Мозгова
режисерка народного аматорського театру
Знадобиться тобі й компактний візок — «кравчучка», названа на честь тодішнього президента країни. Вона хіба трохи допоможе тягати тяжкі торби по автобусах, поїздах і стадіонах, що перетворилися на базари. Буде важко, і, можливо, за десять років болітиме спина.

Що в ту торбу накладеш, як сам нічого не маєш? Невже книжки?

Аби продати, товар треба роздобути. Не дивуйся: швидше за все, продаватимеш непотрібні на перший погляд дрібниці. Якщо маєш знайомих із доступом до складів і баз, бери все: паяльники, лопати, сокири, кирзові чоботи. Непогано йдуть шнурівки, мотузки, рушники, пляшечки з одеколоном. Якщо твій чоловік — столяр, як у Світлани, то може виготовити кухонне начиння. Годяться і продукти: копчена ковбаса, горілка. А ще кілька пляшок горілки треба мати під рукою. Знадобиться.

Світлана Мозгова
режисерка народного аматорського театру
Їдеш за кордон — значить, потрібна віза. Не бійся, у твоєму місті точно є екскурсбюро, які вже працюють для таких, як ти, і продають туристичні візи у так звані «шоп-тури».
Байдуже, чим їхатимеш — потягом, автобусом, аби не сама. Якщо не їдеш із подругами, приставай до якоїсь групи. Найліпше мати досвідченого «провідника». Дорогою виникне купа організаційних питань: що їсти, куди йти в туалет, де жити. Не кажучи вже про те, що треба повернутися живою і бажано з грошима.


Весело було, я була наймолодша. Ми багаття палили, грілися. Там же ж степ поблизу кордону. Зима, холод, автобусів купа. Розмовляли, танцювали, співали.
Світлана Мозгова
режисерка народного аматорського театру
Перше випробування — державний кордон.

Припустімо, їдеш автобусом.

На ньому можеш простояти кілька днів, як Світлана. Маєш їжу? Треба в туалет? Ось лісок. Надворі зима? Розпалюй вогнище. Не хвилюйся, таких, як ти, довкола повно: встигнеш з усіма познайомитися, поспілкуватися.

Якщо все ж зійдеш з поїзда невідомо де, не панікуй: у твоїй країні зараз усі виживають, тому точно знайдеш допомогу.

Вітання! Ти дісталася пункту призначення. Це може бути Варшава чи Бухарест із базарами-стадіонами, а може маленьке містечко з невеличким ринком. Правило номер один: пильнуй свій товар! І в Польщі, і в Румунії зараз також важкі часи: тебе можуть обікрасти.


Чоловік мене питає: ану скажіть, де ви були? Я кажу: звідки я знаю? Заїхали в якесь місто, спитали, де базар, там попродалися. А в нашої колеги украли коляску і катають попід базаром дитину.
Надія Чуянова
директорка бібліотеки
У поїзді митний контроль проходити швидше. Пам'ятаєш про горілку, що в тебе з собою? Митники «проситимуть» ящик горілки з вагона, тож докладешся і ти. Але є ризик, що тебе висадять серед чистого поля з усіма торбами, якщо везеш надмірну вагу чи не все гаразд із документами. Бувають митники, що можуть «зласкавитись» і залишити у потязі в обмін на секс. Вирішуй сама.


Ти швидко навчишся спілкуватись із покупцями, не знаючи їхньої мови. Готуйся бути гнучкою і винахідливою: якщо покупчиня у Польщі схоче плойку для волосся, а в тебе лише паяльник — кажи, що це плойка. Ключі для закривання консервації можна продавати як дитячі іграшки, а круги для болгарки — як точилки для ножів. Якщо покупчиня в Румунії не хоче купувати нічого, крім квітчастої хустки, яку подарувала тобі тітка, а ти зовсім не планувала її продавати — погоджуйся.


Що я привезла? Якісь чоботи чоловікові та костюмчик дитинці, а ще якусь зелену воду, яка зараз нікому не потрібна, а тоді така дивина була. І пластилінові цукерки. Ми того смаку не знали, тож дітям привезла таку коробочку. Які там гроші?! Зате у мене було удоста вражень. Я побачила Бухарест, якусь там архітектуру. Я за враженнями їхала навіть в ті роки.
Світлана Мозгова
режисерка народного аматорського театру
Цілком можливо, що ти не заробиш багато одразу. Подумай, як вигідніше: привезти додому гроші чи купити шоколадки «Марс», жувальні гумки «Love is…» або «Турбо», розчинний напій «Юпі», спортивні костюми-жмаканки чи светри із написом «BOSS» — усе це можна перепродати в Україні. Якщо ти геть далека від бізнесу, просто привези подарунки дітям, як зробила Світлана.

Ось ти й побувала за кордоном. Якщо твій перший раз пройшов важко, ти перенервувала чи застудилася, руки обірвали торби, а ти ще й не вгледіла частину товару, якщо не лише нічого не заробила на поїздці, а ще й влізла в борги, пам’ятай: наступна поїздка буде легшою, і з часом звикнеш бути «човникаркою». Але якщо торгівля — це все ж не твоє, спробуй пройти шляхом нашої наступної героїні.

Шлях №3 — піти в моделі
Це були бандитські наїзди. Одна структура наїхала, і треба було шукати іншу структуру, яка б пояснила їм, що так робити не треба. Доводилося вмикати всі важелі, лікті, зуби і дуже серйозно боротися.
Тетяна Савченко
президентка оргкомітету конкурсу «Міс Україна — Південь»
Якщо не хочеш тягати величезні картаті торби, спробуй започаткувати власний бізнес. Щоправда, у такому випадку ліпше жити у великому місті, де є більше можливостей. Цим шляхом пішла Тетяна Савченко, одеситка, у 1990-ті — манекенниця і засновниця школи моделей, нині президентка оргкомітету конкурсу «Міс Україна — Південь».


Яка справа злетить найліпше? Та, якої досі не існувало. Наприклад, модельний бізнес. За радянських часів стати манекенницею, або демонстраторкою одягу, було непросто. В Одесі, наприклад, було лише п’ять манекенниць, Тетяна — одна з них. Якщо ти, як вона, відкриєш власну школу моделей, охочих там вчитися буде вдосталь: групи будуть по 30-40 дівчат, а викладачі працюватимуть у три зміни. Імовірно, твій бізнес швидко злетить. І тоді хтось може захотіти його в тебе забрати.


Є певна вуаль таємничості, що всі моделі й артистки займаються чимось непристойним. А ви думаєте, десь у конструкторському бюро чи на ринку, на “Сьомому кілометрі”, немає людей, які цим займаються? Тільки в нашій сфері?
Тетяна Савченко
президентка оргкомітету конкурсу «Міс Україна — Південь»
Ти не готова керувати власною справою — тобто не готова до війни із криміналітетом? Тоді можеш стати просто моделлю. Тобі сподобається: у школі моделей тебе навчать не лише правильно ходити подіумом і поводитися перед камерою. Можна вивчити англійську і французьку, історію костюму й моди, а ще — як правильно фарбуватися і робити зачіску.


Уже мрієш про контракти з іноземними модельними агентствами? Пригальмуй — надворі досі 1990-ті. Модельний бізнес в Україні лише народився, тому багато хто неправильно розуміє його суть.


Ти молода і гарна, на виду, береш участь у конкурсі краси. Виходиш на подіум у купальнику із модним на той час відкритим стегном. Тоді ніхто нічого ще не чув про об'єктивацію, тільки за 20 років світові конкурси краси почнуть відмовлятися від дефіле в бікіні. Можливо, ти виграєш у цьому конкурсі. У деяких містах України за перемогу могли вручити, скажімо, килим.


Але у тебе точно чимало прихильників. Серед них — іноземці, а це твій шанс вийти заміж та емігрувати в «нормальну» країну. А ще багаті бізнесмени, які зможуть тебе забезпечити, запрошувати на елітні вечірки, дарувати коштовні прикраси й речі, і візьмуть із собою за кордон. Можливо, це і є те інше, нове життя, про яке мріяла? Але ліпше не питати в коханого, звідки в нього гроші. І навіть якщо ти нічого про це не знаєш, але успішний бізнес таки кримінальний, рано чи пізно неприємності можуть початись і в тебе.


У 1990-ті було багато таких ситуацій, коли вродлива дівчина з подіуму потрапляла в “погані руки” і з нею траплялося щось недобре. Виливали кислоту на обличчя, вбивали. Не знаю, хто тут винен. У кожній історії треба розбиратися. У чоловіків з'явилися шалені гроші, й почалося оце: я все можу і я все куплю. І всіх. Але і дівчата іноді хотіли все й відразу і були на все готові.
Тетяна Савченко
президентка оргкомітету конкурсу «Міс Україна — Південь»
Якщо відкинути небезпечні знайомства з «бандюками», бути красунею в незалежній Україні загалом простіше, ніж у радянській. Раніше якісна косметика була дефіцитом, жінки кидалися на будь-який крем або помаду, які раптом «викидали» на прилавки. За «спекуляцію» — продаж олівця, яким нині спокійно підводиш очі, у 1980-ті могли дати кілька років тюрми.


Звісно, твоя модельна кар'єра не доведе тебе до титулу «Міс Всесвіт» — має пройти ще 15 років, поки перша українка візьме участь у цьому конкурсі. Але про свій вибір професії навряд чи пошкодуєш. Навіть якщо з іноземними агентствами справа не вигорить, робота моделлю в 1990-ті навчить тебе бути впевненою, доглядати за собою, приймати свою жіночність як супересилу, а не слабкість. І якщо твоїй мамі було не до жіночності, бо забагато було черг, авосьок і радянського сексизму, то ти тепер належиш до покоління незалежних і сильних українських жінок, на все життя загартованих 1990-ми.


Вітаємо! Ви пройшли типовий квест жінок у 1990-их. Як почуваєтеся? Чи помітили, що який би зі шляхів не обрали, насправді весь час вирішували: здатися чи вижити, розчаруватися чи почати щось нове, впасти духом чи злетіти?

Те саме робили й наші героїні. Наталка Доляк спробувала емігрувати й повернулася. Вона навчилася відрізняти свої бажання, мрії і прагнення від чужих.


А Світлана Мозгова після холодних, голодних і темних 1990-тих прийшла до справи, якою мріяла займатися завжди, і тепер керує народним театром юного глядача.


Я відчула свою силу казати “ні”. Я повернулася, можливо, навіть феміністкою. А їхала такою дружиною: чоловік — цар і бог.


Наталка Доляк
акторка, письменниця
Тетяна Савченко у занепаді радянської фешн-індустрії роздивилася нові можливості для себе й інших молодих жінок, які хотіли стати моделями.


Я зрозуміла, що треба щось робити. Для того, щоб почати бізнес, треба було не боятися, вміти ризикувати, адже в Радянському Союзі ніхто цього не вчив.


Тетяна Савченко
президентка оргкомітету конкурсу «Міс Україна — Південь»
Я не з тих, знаєте, які: “Ой боже, боже, що ж це робиться”! Я не можу так. Нити — це ж собі гробити життя. Це ж забираються оті хвилини. Я ціную життя.


Світлана Мозгова
режисерка народного аматорського театру
НАШІ ТРИДЦЯТЬ. ЖИВА ІСТОРІЯ
Команда проекту залучає українців до створення візуального архіву про події перших років незалежності, щоб перетворити спогади людей на свідчення, а документи — на живу історію. Долучайтеся і записуйте власні спогади або ж спогади своїх близьких і знайомих та надсилайте на імейл.
Тут може бути і ваша історія. Для цього запишіть відео зі своїм спогадом про те, як жінки виживали в 1990-ті та відправте нам на цей імейл.
Або запишіть відео прямо зараз.
Над історією працювали:

Авторки фільму і тексту:
Анна Єресько, Анна Цигима
Режисерка: Анна Цигима
Авторки подкасту: Анастасія Коріновська, Оксана Олійник
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко

Звукорежисерка: Вероніка Замша
Редактор: Влад Азаров
Мультимедіа продюсерка проекту: Тата Пеклун
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк