Документальний мультимедіа проект до 30-ї річниці Незалежності України про історію 1990-х років, розказану самими українцями
En
ТОЙ ДЕНЬ,
КОЛИ
Проект «Наші 30. Жива історія» до 30-ї річниці незалежності України про те, що зробило нас сильнішими на цьому шляху. Це 9 документальних фільмів, серія подкастів, спецпроектів та десятки коротких відеосвідчень того часу. Проект створює Лабораторія журналістики суспільного інтересу для Суспільного.
«Той день, коли» — це хроніка 24 серпня 1991-го року. Перший день із життя нової країни, за народженням якої слідкували мільойни її майбутніх громадян. Дехто з них слухав новини на роботі і вдома. Дехто — в цей день одружувався і йому було не до політики. Дехто — зустрів повідомлення про незалежність України за штурвалом літака, у поїзді, у морі на кораблі.
Всі ці люди в той день на початку ранкового ефіру Українського радіо зі студії на Хрещатику, 26, почули: «Сьогодні у Києві відкриється позачергова сесія Верховної Ради Української РСР 12-го скликання. На розгляд сесії виноситься питання “Про політичну ситуацію”». Перед цим диктор розповів прогноз погоди, анонсував розповідь про те, як проходять жнива, і повідомив, що останні політичні новини, через поляризацію думок в суспільстві, буде викладати в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції.

А ввечері Україна стала незалежною.
Документальний фільм
Той день коли
Подкаст
Soundcloud
Google Podcasts
Apple Podcasts
Castbox
Anchor
«Україно, ти вільна!» – у прямому ефірі вигукнув радіоведучий Віктор Лешик 24 серпня 1991-го року. Далі був жовто-синій прапор в Верховній Раді, піднесення серед людей, які прийшли підтримати депутатів під будівлю, багато надій та сподівань. І, звісно, за проголошенням незалежності слідкувала майже вся країна. Як її зустріли в літаку, на кораблі, в поїзді — слухайте в нашому подкасті. Його начитав саме Віктор Лешик.
Soundcloud: частина 1, частина 2
Google Podcasts: частина 1, частина 2
Apple Podcasts: частина 1, частина 2
Castbox: частина 1, частина 2
Anchor: частина 1, частина 2
24 серпня 1991 року почалося 19 серпня. Мені подзвонили з роботи і спитали: «Ти телевізор дивишся?». Я, сонний, його включив. Там — балет «Лєбєдіноє озеро» замість новин. «Що це?», — питаю. «У Москві переворот. Швидко збирайся і їдь на роботу».
«Що це? — Переворот!»
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
19 серпня 1991 року в Москві самопроголошенний комітет ГКЧП — частина тодішнього радянського уряду і декілька генералів, зібрався щоб усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. Вони вимагали скасувати демократичні реформи останніх років, відмінити декларації незалежності, які прийняли декілька республік та призупинити діяльність партій окрім комуністичної.
У той час Горбачов відпочивав на дачі в кримському Форосі. «Комітетчики» просили його добровільно піти з посади. Той відмовився. Після цього виїзди з дачі заблокував спецназ, на вулицях Москви з’явилися танки, і — барикади захисників президента, які окрім іншого зайняли будівлю уряду — Білий дім.

Ті декілька днів ГКЧП будуть вимагати від керівників частини радянських республік підтримати переворот, і виступлять із заявою про нібито зміну влади. В перший день путчу по центральних телеканалах цензура замість новин пустить балет «Лебедине озеро». Культура поза політикою — в Україні вона не була такою з першого дня незалежності.
Звісно, мої почуття і симпатії як журналіста тоді були на стороні тих, хто за Незалежність України.
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
Центральне московське телебачення замість новин показувало балет. Але в Україні ситуації того дня виглядала інакше:
Телебачення, радіо мовчало півдня, 19-го числа. Все було дуже просто: раз на квартал, у третій понеділок місяця, воно і зараз так, підприємства концерну РРТ — радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, проводять
профілактику передавальних засобів, і з 6-ї години до 14-ї години всі передавачі вимикаються. Зараз так само буває, раз на квартал. Воно в часі просто випадково збіглося. Пам’ятаю, скільки треба було докласти зусиль, щоб довести, що не було ніякого умислу.
Анатолій Табаченко
головний редактор Українського Радіо у 1991-му
Радіо було ключовим ЗМІ у ті часи. Воно було дещо прогресивнішим за телебачення і масовим. Українське радіо в Українській РСР було монополістом з аудиторією понад 19 мільйонів слухачів.
Влада була в руках комуністичної партії, і ясно, що треба було висвітлювати її політику. Але знаходились вже такі її представники, що говорили про те, що потрібні різні точки зору, демократія. У нас тоді багато звучало матеріалів про історичне минуле. З’явилися передачі про Розстріляне Відродження, правда про Голодомор, про політичні репресії.
Анатолій Табаченко
головний редактор Українського Радіо у 1991-му
Зміни на українському радіо припали на середину 1980-х. Це час, коли Горбачов оголосив перебудову СРСР. Тоді з’явилися опозиційні політичні партії, почали друкувати частину забороненої раніше літератури, створювалися перші майже повністю приватні підприємства.
Частина медійників була розгублена і не знала як тепер поводитися та що дійсно можна, а що — ні. Через це, поперед себе пускали молодь.
Ми перші в Україні вийшли в прямий ефір на радіо «Промінь». У 1987-му році. Це був шок для всіх. Як? Журналісти без папірця, без диктора можуть щось говорити! І от в результаті такого ліберально-змушеного ставлення до журналістів, ми вийшли на 24 серпня. Ніхто мені не вказував, що говорити, на чому акцентувати. Вони самі не знали чим воно закінчиться, тому було так: давай, говори, а потім, якщо що, за все відповіси.
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українськом Радіо 24 серпня 1991 року
Я бачив того генерала Варенникова. Бачив, який червоний сидів Кравчук. Ми йому повідомляли: «З хвилини на хвилину мають штурмувати Білий дім. Може щось будемо робити?» Кравчук сказав філософську фразу: «Проти лому немає прийому». Типу, хлопці заспокойтесь. А він мав, як голова Верховної ради, зробити більш рішучу заяву. Займати пасивну позицію: «нас дома немає і ви в двері не стукайте» — це називають мудрістю, але як на мене, це дуже таке — хитрожопе. Що якось воно минеться. От ми присядемо в капусті і всі ці бандюгани пройдуть мимо.
«Бандюгани пройдуть мимо»
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
Таку обережну позицію займало і керівництво Української РСР. Леонід Кравчук — тоді голова Верховної Ради України, був одним із тих, від кого ГКЧП вимагало підтримки. Переконував його в цьому генерал Валентин Варенников, який прилетів спеціально з Москви. «Ні так, ні — ні»: десь так виглядала в ті дні позиція Кравчука. Це закидали йому як симпатики збереження СРСР так і ті, хто вимагав проголошення незалежності України.
Перед 24-м серпня була дуже напружена ситуація. У нас була вказівка від міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго — той, що потім застрелився, всіх заарештовувати, поміщати в СІЗО. Але людей на мітинг зібралося дуже багато в нашому Гайд парку. Так раніше парк Богдана Хмельницького називався, як в Англії. Ну, я подивився і виставив пости. Ми не панікували, знали свою справу. Потім були моменти, коли закривався Обком, я виставив там теж пости, щоб не було розграбувань. Та і підпалити могли. Оце так починалася незалежність у нас у Чернігові.
Олександр Свинарьов
екс-начальник міліції
Бути більш рішучими і Леоніда Кравчука, і депутатів, закликали українці, які прагнули незалежності. Депутати ужгородської міської і львівської обласної рад виступили із заявами проти ГКЧП. З такою ж заявою вийшли і шахтарі, які страйкували ще з кінця 1980-х. По країні проходили мітинги. Ексначальник чернігівського управління внутрішніх справ Олександр Свинарьов так згадує ті дні:
Великий мітинг в місті пройшлов і 24 серпня. Свинарьов згадує, як боявся провокацій. Але все закінчилося мирно. Після проголошення незалежності в кабінет до нього зайшли представники Народного руху: «Кажуть: “Все”. Я говорю: “Ну і слава богу, йдіть”».
Це був не найраніший ефір, тому я добирався на метро. Є така річ, як технічні канали. Камери, які стоять в сесійній залі, дають картинку. Я по ній орієнтувався хто і що говорить. От уявіть, ухвалюють рішення, їх переписують, буквально, на колінах, і я в цей час маю впевненим голосом говорити правильні речі мільйонам людей. Вони через мій голос мали б відчувати, що все добре. При чому, сам я не відчував цього. Тому що там кілька разів демократи поривалися схопитися за горло комуністам, Кравчук їх відкидав, Чорновола затискали…
«Україна — ти вільна!»
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
У Верховній Раді депутати сварилися, часто переривалися на наради, заступники голови Народної ради — парламентської опозиції, дисидент Левко Лук’яненко і письменник Дмитро Павличко редагували варіанти Акта проголошення незалежності, які комуністи спершу навіть відмовлялися дивитися. Разом з цим документом частина опозиціонерів наполягала на голосуванні за інший — про заборону комуністичної партії і декомунізацію.
Я пам’ятаю, слова, які в мене вирвалися: «Україна — ти вільна! Вітаю вас всіх!».
Мої колеги в цей момент їхали в поїзді. Пізніше розповідали: люди слухали, коли проголосили Акт, вагон піднявся. В цей момент я хотів би бути в тому вагоні, подивитися, як це відбувалося.
Акт проголошення незалежності ухвалили ввечері. 346 голосами «за» із 450-ти. Потім було звернення депутата Валерія Івасюка до колег: «Шановні бандерівці!», щасливий Левко Лук’яненко, якого по-чемпіонські підкидають люди, що прийшли під будівлю Верховної ради підтримати опозицію, та жовто-синій прапор в сесійній залі — емоційні кадри, які знають всі.
Кравчук, скоріше всього, уже для себе рішення прийняв, що він буде вести таким чином, щоб проголосували “за” Акт. Пам'ятаю як він майстерно це робив. Засунувши питання про заборону компартії, про її майно далі, і виштовхуючи на передній план, власне, акт проголошення незалежності, він звичайно зманіпулював на користь всіх нас. І комуністи повелися. Він їх, чесно кажучи, провів.
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
Віктор Лешик
ведучий ефіру на Українському Радіо 24 серпня 1991 року
У серпні 1991 року я працював на напрямку Полтава-Москва. 24-го ми були в Москві. Знаходилися на відстої. Начальник поїзду включив радіоточку. І ми почули, що проголошений Акт. Якихось сплесків, криків не пам’ятаю. Можливо, хтось чарку випив. Багато не зрозуміли, що взагалі відбулось. Але стосовно економічної складової, все йшло до того. Коли, наприклад, у Москві були всі товари для життєдіяльності людини, а у регіонах — ні ковбаси, ні до ковбаси.
Незалежність в небі, на воді та під стукіт коліс
Вадим Кукса
провідник
День незалежності для людей, які ухвалювали Акт, пройшов в залі Верховної ради. Для тих, хто розповідав про це країні — в студіях. Їх слухали мільйони українців. Як провели цей день ті з них, які через свої професії могли і не дізнатися, що 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною. Згадує провідник Вадим Кукса:
А ще Кукса переказує полтавський анекдот тих часів про місцевого чиновника і Горбачова. Вдвох вони йдуть по Москві. Перехожі вітаються тільки із полтавчанином. Горбачов дивується. Український чиновник каже, що всі вони — його земляки, які приїхали в Москву по ковбасу, бо в Полтаві її не дістати. Горбачов обурюється: «Якщо не почнуть вітатися і зі мною, будуть сюди навіть по хліб їздити». Сумний радянській гумор кінця 1980-х — одна із ознак протестних настроїв. З гумором Вадим Кукса, до речі, пов’язаний не тільки цим анекдотом. Саме в його робочому кітелі його земляк — Андрій Данилко, знімав перші епізоди про провідницю Вєрку Сердючку.
Торгувати в Москву, або просто за продуктами, їздили і вагонами із Чернігова. Лариса Василенко в ті часи працювала провідницею на напрямку Чернігів-Москва. Але саме 24 серпня поїзд рушив без неї. Лариса була не на роботі. Вона виходила заміж.

В той день, Лариса згадує домашні страви на весіллі, подаровані квіти, які тоді видавалися фантастичними, шалаш в селі Корюківка із килимом на стіні, де проходило свято, та сотню гостей, які на другий день обговорювали політичні новини.
Ми вже на весіллі дізналися, що Україна стала незалежною. Хтось із гостей прийшов і сказав. Але ще вранці, в РАЦСі вже були такі розмови, що можливо ми станемо першою парою, яку зареєструють не в СРСР, а в незалежній Україні.
Лариса
провідниця
За місяць Лариса повернулася на роботу. Незалежність все ще була однією із головних тем для розмов: «Пасажири жваво обговорювали. Переважно, були задоволені, але були й ті, хто проти. І в нашій бригаді це активно обговорювалося. У нас був робітник — називали його “рухівцем”. Він був за незалежність, боровся, щоб українською розмовляли. Ще пам’ятаю, як герби знімали з вагонів. Ті ще, радянські».

«Рухівця» із тієї бригади провідників звати Сергій. Саме з ним Лариса і розписувалася 24 серпня 1991 року.
Я купив жовто-блакитний значок. Виступав за незалежну Україну. Тоді ж партій було не те щоб багато. Комуністична і Народний Рух В’ячеслава Чорновола. То я вступив до Руху. Так мене і прозвали: «рухівець».
Сергій
провідник
За путчем, каже чоловік, слідкував в дорозі — четверо діб працював на напрямку «Чернігів-Москва». Хвилювався, що після того, як Горбачова заблокували на дачі в Форосі, з ним могло щось трапитися. Тоді б в країні оголосили день жалоби, який міг збігтися із днем весілля. Але все обійшлося.
На той час за незалежність було десь 50 на 50. Багато у кого родичі в Росії, в Білорусі. Люди не знали, як воно буде, якщо держава стане незалежною. Чи будуть кордони, чи ні. А ми в поїзді це вже пережили. Спочатку ж не було ні прикордонників, ні митників — ані наших, ані російських. Їздив поїзд, як їздив. Десь півроку ніяких змін. Потім з'явилося два прикордонники, два митники. Але паспорти так — вибірково перевіряли.
Сергій
провідник
Вранці 24 серпня 1991-го року, перед весіллям, Сергій пішов робити зачіску ще в радянську перукарню. За декілька годин статус обох зміниться — перукарня стане українською, а Сергій — одружиться. День незалежності — подвійне свято, каже чоловік, яке до всього у разі чого допоможе уникнути потенційної сварки з дружиною:
Я ніколи не зможу забути дату, тому що скільки років незалежності, стільки років подружнього життя. Легко порахувати. Як не порахуєш, то по телебаченню нагадають.
Офіційних новин ми не мали, як і всі моряки, окрім газети факсиміле «Рибак», яка приходила з Владивостока раз на два тижні. А от радисти наші багато спілкувались з колегами в ефірі, і там літали новини. Наш радист прийшов на місток і каже: «Оп-па, ви знаєте, що сьогодні ми вже в незалежній Україні?» От так було.
Володимир Васильович
моряк
Володимиру Шелесту у 1991 році було 32 роки. Він працював старшим штурманом. Теплохід «Ізвєстія». Чорноморське пароплавство. Маршрут Сингапур-Сайгон-Бангкок-Сингапур. Саме на ньому Володимир дізнався про незалежність країни:
Швейцарії одразу не вийшло. Шелест пригадує, як на початку 1990-х на кораблях почали розмальовувати радянську символику, а паралельно з цим розвалювали пароплавство: продавали порти, не платили за заарештовані через борги судна, а потім, коли борги ставали зовсім великими, продавали їх за безцінь. Так сталося і з «Ізвестіями», на яких Шелест у 1991 році дізнався про те, що Україна стала незалежною. Хоча усвідомлення цього повністю прийшло за 23 роки — з початком війни на Донбасі.
Радості, каже Шелест, серед моряків тоді не спостерігав. Було полегшення.
Хто ж святкує, якщо за вами три бандита гониться, і ви таки втекли? Всі тоді пам’ятали і андропівську «залізну завісу», потім «потепління» — Горбачов, перебудова. І тут — ГКЧП. Перше, що на думку приходило: ну все, капець. Знову хунта. І тут — незалежність. Тобто капець залишається в Москві. От якесь таке полегшення: все, фух, ГКЧП не у нас.
Володимир пригадує, як новину про незалежність України сприймали в іноземних портах. Людям в Бангкоці і Сінгапурі було не до цього. А у в’єтнамському Сайгоні до українських моряків підходили дізнатися подробиці комуністи. За декілька років до цього там саморозпустилася Соціалістична партія країни.
Взагалі, у багатьох іноземців було одне питання: «Так все, Радянському Союзу капець? Ви тепер самостійні, у вас завтра буде життя світле, прям тобі Швейцарія».
Для мене це був злам. Ще 20 років тому, якщо в компанії десь за чаркою, хтось почав щось на «кацапів» казати, я міг і в око дать. Бо я казав: ми, білоруси, Росія — один народ. А тепер скажу: ні. Я виню не тільки Путіна і Лукашенка, а і тих 90 відсотків, що підтримують їх там. Так шо, пардон, все. Тепер я — «жидобандерівець», як в Одесі кажуть.
Про незалежність я дізнався в небі. Був політ — Донецьк-Харків-Чернівці. Я поговорив із диспетчером, попрощався, не встиг переключитися на іншу станцію і він каже: «А ви знаєте новину? Ми — незалежні». А я думаю: «Незалежність? Що це?». Вже в Харкові в штурманській кімнаті я почув як коллеги все це обговорювали.
Олександр Акопов
льотчик
Швейцарії одразу не вийшло. Шелест пригадує, як на початку 1990-х на кораблях почали розмальовувати радянську символику, а паралельно з цим розвалювали пароплавство: продавали порти, не платили за заарештовані через борги судна, а потім, коли борги ставали зовсім великими, продавали їх за безцінь. Так сталося і з «Ізвестіями», на яких Шелест у 1991 році дізнався про те, що Україна стала незалежною. Хоча усвідомлення цього повністю прийшло за 23 роки — з початком війни на Донбасі.
Він — пілот, 30 років в авіації. Вчився ще в радянському Санкт-Петербурзі. Після — працював в Донецьку. Перед війною на Донбасі ще встиг політати із реконструйованого аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва. Зараз той зруйнований. У 2014-2015 роках його 242 дні захищали українські військові. В Донецьку Акопов залишив великий будинок, який будував мало не пів життя.
Я поїхав в Ульяновск перенавчатися літати на ЯК-42. У радянському Союзі фінансовою частиною опікувалося б міністерство громадянської авіації. А тут з мене почали вимагати гроші. А мені ніхто не казав, що так буде. Коротше кажучи, мене ледве не повернули: з України? — це вже окрема держава. Добре, втрутився начальник учбово-льотного відділу і мене залишили. Хто заплатив за мене, я досі не знаю.
Наступні декілька років після проголошення незалежності у вже української авіації будуть особливо складні часи — через перебудову всіх організаційних процесів та загальну економічну кризу в країні. Ця криза торкнулася і Акопова. Чоловік каже, тоді і відчув, що живе в новій країні. Сталося це, коли він поїхав на перенавчання в Росію:
Для мене незалежність — це свобода слова, думок. Демократія. Захист державою моїх інтересів, де б я не був — чи вдома, чи за кордоном. Це коли держава може за тебе заступитися. Ось це і є незалежністю, я вважаю.
Для мене це був злам. Ще 20 років тому, якщо в компанії десь за чаркою, хтось почав щось на «кацапів» казати, я міг і в око дать. Бо я казав: ми, білоруси, Росія — один народ. А тепер скажу: ні. Я виню не тільки Путіна і Лукашенка, а і тих 90 відсотків, що підтримують їх там. Так шо, пардон, все. Тепер я — «жидобандерівець», як в Одесі кажуть.
У 2017 році Олександр вилітав із аеропорту Стамбула. Почався сильний шторм із градом. Він пошкодив літак. На борту — 123 людини. Десять хвилин Олександр саджав літак вручну. Після цього Акопову подзвонив із подякою тогочасний президент Петро Порошенко. Пілота нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Пам’ятаю, 24 серпня 1991 року був чудовий сонячний день. Тепло. А вранці, о 6:50, у мене народився син.
Олена Білаш із сином Олександром
Швейцарії одразу не вийшло. Шелест пригадує, як на початку 1990-х на кораблях почали розмальовувати радянську символику, а паралельно з цим розвалювали пароплавство: продавали порти, не платили за заарештовані через борги судна, а потім, коли борги ставали зовсім великими, продавали їх за безцінь. Так сталося і з «Ізвестіями», на яких Шелест у 1991 році дізнався про те, що Україна стала незалежною. Хоча усвідомлення цього повністю прийшло за 23 роки — з початком війни на Донбасі.
Олена з Кременчука. У серпні 1991-го їй було 28 років. Про те, що її син став ровесником незалежності, каже, дізналася тільки за день — у пологовому будинку не було ані радіо, ані телевізора, тож новини принесли на ранок лікарі.
Я вважаю, що як для мене, так і для країни це тільки початок. Як особистість, я тільки встаю на ноги. Сам нещодавно батьком став, і для мене це все дуже нове. А для країни 30 років, якщо брати у масштабах світу, це взагалі мало. Здається, тільки останні напевно років 8-10 починаємо щось розуміти, що ми — окрема нація, сильні, і тільки починаємо шлях нагору.
Для мене це був злам. Ще 20 років тому, якщо в компанії десь за чаркою, хтось почав щось на «кацапів» казати, я міг і в око дать. Бо я казав: ми, білоруси, Росія — один народ. А тепер скажу: ні. Я виню не тільки Путіна і Лукашенка, а і тих 90 відсотків, що підтримують їх там. Так шо, пардон, все. Тепер я — «жидобандерівець», як в Одесі кажуть.
В день народження, каже Олександр, святкує два свята.
Було, по-перше, приємно. По-друге — відчувала гордість, що дитина буде повним ровесником країни, буде зростати з нею, набиратися розуму, мужніти.
За два тижні чоловік Олени зареестрував дитину у РАЦСі. Тоді, розповідає Олена, крім ії сина у Кременчуці народилися ще троє дітей. Час від часу влада Полтавської області збирає їх на свято в День незалежності. А на 16 років їм вручали паспорти як першим громадянам України.
Це була цікава історія. Дзвінок у двері, стоїть якась жінка, каже: “Доброго дня, мені потрібен Олександр Білаш”. Я одразу думаю: що я вже зробив? А вона: “Я із РАЦСу, вам треба буде отримати паспорт, буде церемонія, треба прийти”. І 24-го серпня 2007-го року ми з ще одним хлопцем приїжджаємо в міський палац культури. Купа людей, концертна програма до Дня незалежності. І в якійсь момент ми мали вийти на сцену за паспортами. Але коли це мало статися, зникло світло. Щоб якось, скажімо так, зробити на нас світловий акцент, відкрили ворота. І ми з цим хлопцем стояли в світловому промені. А мер в цей час намагався шось казати в мікрофон.
Олександр Білаш
НАШІ ТРИДЦЯТЬ. ЖИВА ІСТОРІЯ
Для цього проєкту ми поговорили із десятками українців про те, як вони провели день 24 серпня 1991 року. Що вони відчували, хвилювалися чи ні, слідкували за подіями в Верховній раді, або — взагалі не дивилися і не слухали новин. Цих історій — 82. Серед людей — як відомі, наприклад, радянський дисидент Мирослав Маринович і релігієзнавець Ігор Козловський, так і звичайні люди. Зі всіх регіонів України — від Луганська до Ужгорода, від Криму до Чернігіва. Долучайтеся і записуйте власні спогади або ж спогади своїх близьких та знайомих про перший день незалежності та надсилайте на імейл.
Над історією працювали:
Авторки фільму: Ангеліна Карякіна, Анна Цигима
Монтаж: Анна Цигима
Автор тексту: Влад Азаров
Режисерка: Анна Цигима
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко
Сценарій подкасту: Оксана Олійник
Звукорежисерка фільму: Вероніка Замша
Звукорежисер подкасту: Максим Никитенко
Редактор: Влад Азаров
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк